Першою з’явилася юна й, вочевидь, недавно померла дівчина в мереживній весільній сукні. Її шкіра була незвичайно — ба навіть приголомшливо — біла, за винятком рубінових кривавих потічків, які сочилися з рота й скрапували на мереживний комір. Кітті повалила її пострілом в обличчя, після чого Лідія добила уражену, гепнувши її прикладом по голові й миттю відправивши до пекла. Постріл був із такої близької відстані, що волосся нареченої спалахнуло від вибуху пороху.
— Яка прекрасна весільна сукня пропал...
Виття іншого зомбі не дало їй договорити. Могутній на вигляд нечестивець мав м’яку білу бороду й наполовину з’їдене обличчя, а вбраний був у ковальський фартух, уже зашкарублий од крові. Елізабет і Джейн прицілилися й вистрілили: куля Джейн потрапила в око пекельного прислужника, а куля Елізабет — у шию, пробивши крихку плоть і відділивши голову від тіла.
Після цих зомбі з’являлися нові й нові, і кожному сестри давали раду так само швидко, як і попереднім, аж доки тріск пороху нарешті не припинився. Відчувши, що небезпека позаду, дівчата опустили рушниці й хотіли вже продовжити свою мандрівку до Меритона. Але їхні плани порушив вельми незвичний звук, який пролунав звідкись із гущавини. То був пронизливий вереск, не схожий ані на людський крик, ані на звірячий. Не був він подібний і на виття зомбі, яке сестри чули вже безліч разів. Цей вереск наближався, тож дівчата знову прицілилися й у повній готовності чекали. Але, нарешті побачивши джерело звуку, опустили рушниці.
— О, ні! — вигукнула Джейн. — Цього просто не може бути!
З лісу, спотикаючись, вийшла почвара жіночої статі, на вигляд уже давно померла. Її скромне вбрання було злегка подерте, а крихке волосся затягнуте в хвіст, такий тугий, аж шкіра на чолі злегка надірвалася. В руках потворисько тримало щось небувало рідкісне. Жодна з сестер ще ніколи такого не бачила (і бачити б нізащо не хотіла). То було нечестиве немовля. Воно вгризалося в плоть жінки-зомбі, квилячи й видаючи найнеприємніші на світі звуки. Елізабет узяла їх на приціл, але Джейн відвела її мушкет убік.
— Ні, не роби цього!
— Ти забула свою клятву?
— Ліззі, це ж немовля!
— Зомбі-немовля не живіше за мушкет, за допомогою якого я хочу його втихомирити.
Елізабет знову звела курок. Доросла почвара перейшла вже половину дороги. Ліззі прицілилася просто в голову; її палець погладжував гачок.
Зараз вона натисне, потім перезарядить мушкет і доб’є обох. Залишалося тільки натиснути. Але... вона не зробила цього. Бо відчула в собі дивну силу — емоції, які вона туманно пригадувала з давніх часів, іще до того, як уперше потрапила в Шаолінь. Це було дивне відчуття, чимось схоже на сором, але без присмаку ганьби чи поразки. Цей сором не вимагав помсти. «Чи може милосердя бути чеснотою?» — здивувалася вона. Це суперечило всьому, чого її навчали, всім тим бойовим інстинктам, які вона мала. Чому ж вона не може вистрілити? Безнадійно приголомшена, Елізабет опустила свій мушкет, і по-чварисько з нечестивим немовлям невдовзі зникли в глибині лісу.
Усі погодилися ніколи про цей інцидент не згадувати.
На в’їзді в місто до сестер приєднався Вікгем і провів їх аж до дому їхньої тітки. Вони встигли обговорити й те, як йому шкода і прикро, і як він стривожився, почувши про халепу, що спіткала прислугу містера Бінґлі. Проте Елізабет він зізнався, що в день балу сам вирішив поїхати з міста.
— Що не день, — почав він, — то дедалі більше я усвідомлював: ліпше з містером Дарсі не зустрічатися. Адже перебувати в одному приміщенні з особою, яка на цілий рік перетворила мене на каліку, було понад мої сили. І ситуація могла обернутися неприємно не лише для мене.
Елізабет високо оцінила його розважливість, що значно перевершувала її власну, і зізналася, що, якби на місці містера Вікгема опинилася вона, дуель була б неминучою. Вікгем разом зі ще одним офіцером відпровадили дівчат назад до Лонґборна. Під час прогулянки він був до неї особливо уважним. Його товариство мало потрійну вигоду: насамперед, його увагу вона сприймала як особливий комплімент, адресований особисто їй; крім того, це була чудова нагода нарешті представити його батькам; і, по-третє, якщо дорогою їм трапиться якась халепа, додатковий воїн ніколи не завадить.
Невдовзі після їхнього повернення старша міс Беннет отримала листа. Він надійшов із Незерфілду. В конверті лежав вишуканий аркуш дорогого паперу, списаний легким жіночим почерком. Стежачи за тим, як Джейн читає, Елізабет бачила, як змінюється вираз її обличчя, і помітила, як уважно сестра перечитує окремі пасажі.