Цей показовий бій відбувся у величезному додзьо, який на замовлення леді Кетрін, розібравши по цеглинках, притягнули на своїх горбах селяни з Кіото. Ніндзя були в традиційному чорному вбранні, масках і черевиках табі. Елізабет вбрала свою тренувальну сукню й озброїлася вірною катаною.
Щойно леді Кетрін подала сигнал до початку бою, Елізабет, демонструючи супротивникові зневагу, зав’язала очі.
— Дорога дівчинко, — сказала її ясновельможність, — раджу вам поставитися до цього поєдинку серйозно. Мої ніндзя не знають милосердя.
— Як і я, ваша ясновельможносте.
— Міс Беннет, нагадую вам, що ваш бойовий вишкіл бажає кращого, адже вчилися ви під наставництвом китайського монаха. Натомість мої ніндзя вправлялися в найкращих додзьо Японії.
— Якщо мої бойові навики й справді такі скромні, то вашій ясновельможності не доведеться спостерігати за ними надто довго.
Елізабет зайняла бойову позу, а леді Кетрін, збагнувши, що нізащо не зможе переконати цю вперту й дивакувату дівчину, клацнула пальцями. Перший ніндзя витягнув меч і видав грізний бойовий клич, рушивши просто на Елізабет. Коли лезо його меча було вже за кілька дюймів від її горла, вона відступила вбік і катаною розпорола супротивникові живіт. Ніндзя впав на підлогу. Його нутрощі випадали з тіла швидше, аніж він встигав запихати їх досередини. Елізабет сховала меч і, уклякнувши, задушила воїна його ж товстою кишкою.
Леді Кетрін клацнула пальцями вдруге, і наперед вийшов наступний ніндзя: цей, просуваючись уперед, метав сюрикени. Елізабет вихопила катану й відбила нею перші три зірочки. Четверту ж вона перехопила в польоті й метнула в її власника, поранивши його в стегно. Ніндзя верескнув і прикрив рану обома руками. Тієї ж миті Елізабет махнула мечем і відрубала воїнові не лише руки, а й ногу, яку вони так міцно стискали. Ніндзя впав на підлогу, а вже наступної миті дівчина відтяла йому голову.
Хоч і розчарована таким початком, леді Кетрін покладала найбільші сподівання на свого третього, й останнього, ніндзя — найсмертоноснішого з-поміж усіх. Але не встигла вона клацнути пальцями втретє, як Елізабет запустила свій меч. Той, пролетівши в протилежний кінець додзьо, простромив груди ніндзя і пришпилив його до дерев’яної колони. Елізабет зняла пов’язку й підійшла до супротивника. Той тримався за руків’я меча, що стирчало йому з грудей, і хапав ротом повітря. Вона завдала йому потужного удару кулаком, що проломив нещасному грудну клітку, після чого витягла руку з нутра: на долоні лежало все ще живе серце. Всі, крім леді Кетрін, з огидою відвернулися. Елізабет же відкусила шматочок серця, і кров, тоненькою цівкою потікши підборіддям, забризкала її тренувальну сукню.
— Цікаво, — сказала Елізабет, усе ще жуючи. — Я куштувала чимало сердець, але дозволю собі зауважити, що японські особливо ніжні на смак.
Її ясновельможність покинула додзьо, навіть не привітавши Елізабет із перемогою.
Якихось інших розваг у них майже не було, адже спосіб життя більшості сусідів перевершував можливості Коллінзів. Але це не засмучувало Елізабет, і загалом вона вельми приємно проводила час: попри півгодинні обтяжливі розмови з Шарлоттою, зрозуміти яку ставало дедалі важче, погода, як на цю пору року, була пречудова, тож вона насолоджувалася довгими прогулянками. Найулюбленіший її шлях пролягав через невеликий гайок, що тулився до парку. В цьому гайку вона відшукала затишну стежину, про яку, здавалося, ніхто, крім неї, не знав. Там вона почувалася захищеною від допитливих очей леді Кетрін.
У такому спокої проминули перші два тижні гостювань. Наближався Великдень, і за тиждень до цього в Розінґзі побільшало мешканців, що для такого невеликого товариства стало важливою подією. Невдовзі після прибуття Елізабет дізналася, що найближчим часом має приїхати і містер Дарсі. І хоч його товариство було для неї менш приємним, ніж будь-чиє, та все ж воно обіцяло урізноманітнити їхні візити в Розінґз. Адже тепер вона зможе втішатися бодай думкою про марні сердечні сподівання міс Бінґлі й стежити за тим, як Дарсі поводиться зі своєю кузиною, яку йому, вочевидь, призначила в дружини леді Кетрін. Про близький приїзд небожа її ясновельможність згадувала вельми прихильно, а про нього самого відгукувалася тільки захоплено і, здавалося, мало не розсердилася, дізнавшись, що міс Лукас і міс Беннет уже не раз із ним зустрічалися.
