Розділ 33
ПІД ЧАС ТРИВАЛИХ ПРОГУЛЯНОК парком Елізабет уже не раз натрапляла на містера Дарсі. Те, що він з’явився там, де нікого більше не бувало, дівчина сприйняла за напрочуд прикру випадковість. А щоб таке більше не повторилося, зумисне повідомила йому, що це її улюблена місцинка. Тож вона ніяк не могла збагнути, чому зустріла його знову. Але це сталося не лише вдруге, а й утретє. Під час цих зустрічей Дарсі мало що казав, та й вона не надто переймалася тим, щоб підтримувати бесіду. Але третього разу вона раптом помітила, що він ставить їй дивні й не пов’язані між собою запитання — скажімо, чи приємно вона проводить час у Гансфорді, які кістки вона ламала або чи доречно одружуватися таким воїнам, як вони.
Одного дня під час прогулянки вона перечитувала останній лист від Джейн і заглибилася в деякі пасажі, які доводили, що сестра дуже сумує. І от, несподівано підвівши погляд, вона побачила перед собою не містера Дарсі, а полковника Фіцвільяма. Той саме йшов їй назустріч. Одразу ж заховавши листа і змусивши себе усміхнутися, вона сказала:
— А я і не знала, що ви теж гуляєте цією стежкою.
— Я здійснював обхід парку, як і щороку, — відповів він. — А потім мав намір завітати до містера Коллінза. А ви йдете далі?
— Ні, я саме планувала повертатися.
Тож вона розвернулася, і вони разом попрямували до Гансфорда.
— Ви справді їдете з Кенту в суботу? — спитала вона.
— Так. Звісно, якщо Дарсі знову не відкладе від’їзд. Я в усьому під-лаштовуюся під нього. Як він вирішить — так і буде.
— І навіть якщо Дарсі не залагодить усіх своїх справ, то принаймні зможе насолодитися владою вибору. Я не знаю нікого, хто діставав би більшу втіху від можливості робити те, що заманеться.
— О, так, він дуже любить діяти на власний розсуд, — погодився полковник Фіцвільям. — Як, зрештою, і всі. Просто в нього для цього більше можливостей, адже він багатий, вродливий і має смертоносний вишкіл. Я кажу про це з власного досвіду. Молодший син, як ви розумієте, змушений постійно стримувати свої бажання й залежати від інших.
— Мені здається, що коли йдеться про молодшого сина графа, то не все так погано. От скажіть відверто, чи часто ви йшли на самопожертву або залежали від інших? Чи бодай колись ви не могли зробити, що хочете, або придбати, що бажаєте, через брак грошей?
— Дуже влучне запитання. Я і справді не можу сказати, що колись жив у злиднях або й просто в бідності. Але у вагоміших питаннях брак грошей на мені таки позначився. Скажімо, ви знаєте, що молодші сини мусять служити в королівській армії.
— Так, але підозрюю, що сина графа не посилають на передову.
— А отут ви дуже помиляєтеся, міс Беннет.
Полковник закотив штанину, і погляду Елізабет відкрилося вельми прикре видовище: від коліна й нижче на місці ноги в нього були тільки свинцева пластина й міцний горіховий патик. Елізабет іще раніше помітила, що він трохи накульгує, але вирішила, що це наслідок легкого поранення чи просто поганого виховання. Щоб мовчанка не тривала надто довго й полковник раптом не вирішив, що вона знітилася від побаченого, вона одразу ж продовжила:
— Підозрюю, ваш кузен узяв вас, щоб хтось мусив під нього підлашто-вуватися. Дивно, що він досі не одружився, адже так він завжди мав би ким командувати. Хоч, можливо, поки йому вистачає і сестри: як єдиний опікун, він може робити з нею все, що забажає. Звісно, я кажу лише про пристойні речі й не маю на увазі нічого неприпустимого.
— Якби й було щось неприпустиме, — озвався полковник Фіцвільям, — то не меншу відповідальність за це ніс би і я. Адже ми обидва опікуни міс Дарсі.
— Справді? І як саме ви нею опікуєтеся? Чи ці обов’язки спричиняють багато клопоту?
Кажучи це, вона помітила, як зосереджено він на неї дивиться. І те, як він одразу ж спитав її, чому вона вирішила, що міс Дарсі завдає якихось клопотів, переконало її, що своїм запитанням вона майже поцілила в яблучко.
— О, ні-ні, не бійтесь, — одразу відповіла вона. — Я ніде не чула, щоб вона комусь нашкодила. В мене навіть склалося враження, що це — найсу-мирніше на світі дівча. Її просто-таки обожнюють одні мої знайомі — місіс Герст і міс Бінґлі. Здається, ви якось казали, що теж їх знаєте.
— Так, ми трохи знайомі. Їхній брат — дуже приємний і уважний джентльмен, найближчий приятель Дарсі.
— О, так, — стримано відповіла Елізабет. — Містер Дарсі страшенно ласкавий до містера Бінґлі й безмежно ним опікується.
— Саме так! Мені здається, що Дарсі й справді дуже дбає про свого приятеля, особливо коли той цього найбільше потребує. З того, що я чув під час останньої мандрівки, я зрозумів, що Бінґлі йому дуже зобов’язаний. Утім, мені не хотілося б потім опинитися в незручній ситуації, адже я навіть не до кінця певен, що мова була саме про Бінґлі. Це лише мої здогади.