— Ну, що ж, — відповіла Шарлотта, — я від усього серця зичу Джейн успіху. І якщо вона вийде заміж уже завтра, я вважатиму, що її шанси на щасливе подружнє життя не менші, ніж якби вона вивчала його характер цілий рік. Щастя в шлюбі — це суцільна випадковість, і про вади особи, з якою тобі доведеться провести життя, ліпше знати якомога менше.
— Шарлотто, ну ти мене й розсмішила. Це ж геть несерйозно. Адже сама ти ніколи так не вчинила б.
— Не забувай, Елізабет, я — не воїн, як ти. Я лиш дурненька дівиця двадцяти семи років, до того ж досі незаміжня.
Перейнята своїми спостереженнями за містером Бінґлі, який виявляв увагу до її сестри, Елізабет і не підозрювала, що сама стала об’єктом уваги з боку його приятеля. Спершу містер Дарсі не хотів визнавати її бодай трохи привабливою; на балу він спостерігав за нею без жодного захоплення, а наступного разу, коли вони зустрілися, глянув на неї лише для того, щоб знайти вади. Але щойно він спробував переконати себе і друзів, що в її обличчі немає жодної правильної риси, як несподівано помітив, що це обличчя видається йому незвичайно розумним — завдяки чарівному блиску темних очей, а ще небаченій майстерності дівчини в поводженні з мечем. Услід за цим відкриттям прийшли й наступні, не менш ризиковані. Попри те, що своїм вибагливим оком він виявив у її формах не одне відхилення від ідеалу, йому все ж довелося визнати, що в неї легка й доладна фігура, а руки на диво м’язисті, хоч це в жодному разі не применшує її жіночності.
Він забажав дізнатися про неї більше, але перед тим, як самому заговорити, вирішив прислухатися до її розмов з іншими. Така поведінка привернула увагу Елізабет. Сталося це в маєтку сера Вільяма Лукаса, де того разу зібралося чимале товариство.
— З якого це дива, — спитала вона Шарлотту, — містер Дарсі вирішив підслухати мої розмови з полковником Форстером?
— Відповісти на це запитання може тільки сам містер Дарсі.
— Якщо він зважиться на таке ще раз, я обов’язково покажу, що помічаю його поведінку. Я досі не забула, як він зневажив мою честь, і все ще готова повісити його голову над каміном.
Трохи згодом містер Дарсі підійшов до них. Елізабет обернулася і спитала:
— Вам не здається, містере Дарсі, що я була вельми красномовною, переконуючи полковника Форстера дати бал у Меритоні?
— Ви говорили дуже натхненно. Але хіба ж не всі жінки спалахують натхненням, коли йдеться про бальні ігрища?
— Ну, все залежить від того, хто грає, містере Дарсі.
— Гаразд, — втрутилася міс Лукас, несподівано зашарівшись, — я піду відкрию інструмент. А що буде далі, Елізо, ти знаєш.
— Дивна ти все-таки подруга! Тобі завжди хочеться, щоб я співала і грала на публіку!
Виступ Елізабет був приємним, але аж ніяк не бездоганним. А після кількох пісень за інструментом її охоче заступила Мері. Відігравши довгий концерт, та радо приєдналася до своїх молодших сестер, кількох дочок Лу-касів і ще двох чи трьох офіцерів, які розпочали танці в одному кінці зали.
Містер Дарсі стояв коло них, мовчки обурюючись таким гаянням часу, що виключав будь-яку нагоду для розмови. Він надто занурився в свої думки й зовсім не помітив, як підійшов сер Вільям Лукас, поки той до нього не звернувся.
— Хіба ж не чарівна це розвага для молоді, містере Дарсі?
— Без сумніву, сер. Але і в менш вишуканих товариствах вона кори-стається попитом, адже танцювати здатен будь-який дикун. Власне, й зомбі може досягнути в цьому такої-сякої майстерності.
У відповідь сер Вільям лиш осміхнувся, бо як провадити розмову з таким неґречним джентльменом, йому було не відомо. Тож, побачивши, як до них підходить Елізабет, він полегшено зітхнув.
— Люба міс Елізо, чому ж ви не танцюєте? Містере Дарсі, дозвольте вас запевнити: ця молода леді — пречудова партнерка. Не маю сумніву, що ви не зможете відмовитися від танцю, коли перед вами така красива панянка.
Він узяв міс Беннет за руку й підвів до містера Дарсі, котрий був аж ніяк не проти скористатися цією нагодою. Але Елізабет відсахнулася і ледь стривожено відповіла:
— Сер, я справді не маю жодного бажання танцювати. Слово честі, я дуже засмутилася б, якби ви подумали, що я підійшла до вас лише тому, що шукала партнера.
Містер Дарсі щонайввічливіше попросив виявити йому честь і подав руку, але марно — Елізабет була непохитною. Лише насмішкувато зиркнула на нього й пішла геть.
Та відмова не знецінила її в очах містера Дарсі, й він вельми прихильно згадав про неї згодом у розмові з міс Бінґлі.