— Господи! — вигукнула Марія, уриваючи мовчанку. — Здається, ми тільки вчора сюди прибули, а скільки всього за цей час сталося!
— І справді, чимало, — Елізабет зітхнула.
— Ми дев’ять разів пообідали в Розінґзі й двічі завітали туди на чай! О, скільки всього ми зможемо розповісти!
«А скільки всього мені слід приховати...» — подумала Елізабет.
Перші десять миль мандрівки минули в погідній тиші. Проте варто їм було під’їхати до стародавньої білої церковці святого Езри, Елізабет відчула дух погибелі й наказала візникові зупинитися.
Як на крихітне сільце, то була показна церква з міцних колод, оббита побіленими дощечками. Тутешні парафіяни славилися побожністю. Щосуботи й щонеділі вони сходилися до церкви, щоб помолитися про порятунок від раті Нечистого. По стінах тягнулися вітражі, що зображали, як в Англії настало прокляте лихоліття. На останньому вітражі воскреслий Христос заніс Екскалібур над останніми нечестивими.
З мечем напоготові Елізабет піднялася до розтрощених дверей церкви; візник, слуга й Марія чекали, мов на голках. Смертний сморід приголомшував. Кілька вітражів було розбито на друзки. Всередині відбулося щось жахливе — тільки Елізабет не знала, коли.
Вона увійшла до церкви, готова до бою, проте, роззирнувшись, вклала катану назад у піхви. Меч тут нікому не поміг би. Вона спізнилася. Схоже, парафіяни забарикадувалися в церкві. Тіла були повсюди — між лав, у проході лежали мертві з розтрощеними черепами, порожніми, як шкаралупа вилущеного горіха. Коли над парафією нависла небезпека, люди кинулися до останнього прихистку — проте загроза чигала й там. Зомбі було забагато, і їхній сліпий шал переважив. Чоловіки навіть по смерті стискали вила. Жінки горнули до себе дітей. Аж сльози навернулися на очі Елізабет: вона уявила останні жахливі миті, коли ці люди чули крики друзів, яких шматували зомбі. Невимовне зло поглинало їх живцем.
Сльозинка скотилася по щоці, але дівчина швидко її стерла, присоромлена тим, що дозволила собі таку слабкість.
— Так спаплюжити дім Божий! — вигукнула Марія, коли вони рушили далі. — Невже нечестиві справді не відають честі?
— Ні, — сказала Елізабет, втупившись у краєвид за вікном карети, — тож і ми не будемо знати жалю.
Вони без пригод дісталися до оселі містера Ґардінера, де мали затриматися ще на кілька днів. Джейн бадьорилася, а тітонька, добра душа, вигадала їм стільки розваг, що Елізабет навіть не мала нагоди розпитати сестру, як їй ведеться насправді. Проте Джейн мала повернутися додому разом із нею, а вже в Лонґборні в них буде вдосталь часу, щоб наговоритися.
Елізабет ледве стримувалася, щоб не викласти сестрі приголомшливу новину про освідчення містера Дарсі. Її так вабила можливість поділитися цим із Джейн, що, якби вона знала, про що варто розповідати, а що ліпше випустити з уваги, то не змовчала б. Але вона боялася бовкнути зайвого про Бінґлі й тим лише засмутити сестру.
Розділ 39
З ШОСТОГО СХІДНОГО СЕКТОРА до Гартфордширу панянки вирушили в середині травня. Наблизившись до заїзду, де їх мав підібрати екіпаж містера Беннета, вони одразу пересвідчилися в пунктуальності візника: із вікон вітальні на горішньому поверсі визирали Кітті та Лідія. Вони вже понад годину любісінько бавили вартового, безсоромно вихваляючись, як хвацько кидають метальні зірки. Однак цим вони лише зворохобили коня, що став їхньою мішенню.
Привітавши сестер, вони урочисто підвели їх до столу, що вгинався від м’ясних страв, які традиційно пропонувала більшість заїздів, і вигукнули: — Чи ж не краса? Правда, приємний сюрприз?
— Ми вас пригощаємо, — додала Лідія, — проте мусите позичити нам грошей, бо ми тут завітали до крамнички.
Вона похвалилася обновами:
— Гляньте, в мене новий капелюшок!
Коли сестри сказали, що капелюх потворний, вона й бровою не повела: — У крамничці були й ще менш пригожі капелюшки, а я купила доброго іспанського атласу, щоб його оздобити — він буде цілком чепурний. Та й до того ж байдуже, що ми носитимемо влітку, адже солдати полишать Меритон уже за якісь два тижні.
— Як шкода! — задоволено вигукнула Елізабет, і не лише тому, що без вояків ніщо не заважатиме її сестрам вправлятися. Якщо солдатів вирішили перевести деінде, це означало, що за час її відсутності нечестивих у Гарт-фордширі поменшало.
— Вони розквартируються коло Брайтона. О, як би я хотіла, щоб батечко відвіз нас усіх туди на літо! Це буде чудова пригода — і не коштуватиме майже нічогісінько. Та й матінка, напевно, також захоче до нас приєднатися!