Проте незабаром туга Лідії розвіялася — місіс Форстер, дружина полковника, запросила її з собою до Брайтона. Ця безцінна подруга була зовсім юною дівчиною, що сама нещодавно вийшла заміж. Як і Лідія, вона славилася безтурботністю й легкою вдачею, тож два із трьох місяців знайомства вони були нерозлучні.
Захват Лідії, її вдячність до місіс Форстер, втіха місіс Беннет і образа Кітті — усе це було таким неосяжним, що годі передати словами. Цілковито сліпа до почуттів сестри й невгамовна у своєму щасті, Лідія гасала домом і вимагала привітань. Вона сміялася і базікала ще більше, ніж зазвичай, а нещасна Кітті годинами стріляла з лука в оленів, кроликів і пташок, які, на свою біду, вряди-годи наближалися до будинку.
— Не розумію, чому місіс Форстер не могла й мене запросити, — скаржилася вона, — хоча, звісно, я їй не аж така близька подруга. У мене стільки ж прав поїхати, як у Лідії.
Марно Джейн закликала її заспокоїтися, а Елізабет — зважити на здоровий глузд. Що ж до самої Елізабет, то це запрошення не могло її тішити, бо вона вважала, що після такого сестра вже й не візьметься за розум. Елізабет потайки порадила батькові не відпускати Лідію, хоч і розуміла, що коли сестра про це дізнається, то назавжди її зненавидить. Вона запевняла тата, що Лідія завжди поводиться нерозважливо, дружба з жінкою штибу місіс Форстер не приведе ні до чого доброго, та й з такою товаришкою у Брайтоні, де спокус більше, ніж удома, вона поводитиметься ще нерозсудливіше. Уважно її вислухавши, батько сказав:
— Лідія не заспокоїться, доки не виставить себе на посміховисько, а це найкраща нагода все провернути зі щонайменшими збитками й клопотами для родини.
— Якби ви знали, — сказала Елізабет, — чим загрожує родині увага до необачних і негідних вчинків Лідії — і що ця родина через них вже втратила, — то, напевно, ви були б іншої думки.
— Вже втратила? — перепитав містер Беннет. — Невже вона відстрашила когось із твоїх любчиків? Бідолашна Ліззі! Та не переймайся. Чистоплюї, що не терплять і дрібки нісенітниць, не варті твоїх сліз. Назви-но мені імена тих жалюгідних гультяїв, яких відштовхнула нерозважність Лідії.
— Ви помиляєтеся, мені ображатися нема за що. Мені йдеться про загальні, а не конкретні збитки. Розхристана й нестримна натура Лідії, безперечно, позначилася на становищі й респектабельності нашої родини. Пробачте, що говорю так відверто. Якщо ви, любий таточку, не покладете край її диким вибрикам і не нагадаєте їй, що ми кров’ю присягали за всяку ціну захищати королівство, то незабаром її вже ніщо не наверне на правильний шлях. Її звички вкоріняться, і в шістнадцять вона стане найлегковажнішою крутихвісткою з усіх, що будь-коли виставляли свою сім’ю на посміх. Вона заплямує ім’я нашого шановного учителя. Те саме стосується й Кітті, яка дослухається до кожнісінького її слова. Любий таточку, невже ви думаєте, що марнославні, неосвічені, ліниві й неслухняні дівчата не викликають зневаги та посміху оточення і не кидають тіні на репутацію сестер?
Містер Беннет зрозумів, що вона говорить від щирого серця, й ніжно стиснув її долоню:
— Не турбуйся, серденько. Всі, хто знає тебе та Джейн, цінують вас і поважають. На вас ніяк не позначиться те, що у вас є двійко-трійко не надто розумних сестер. Ми тут, у Лонґборні, не матимемо й хвилі спокою, якщо Лідія не поїде у Брайтон — то й хай собі їде. Полковник Форстер — чоловік розважний і не дасть статися біді. На щастя, вона занадто бідна, щоб стати для когось ласим шматочком. У Брайтоні вона навіть як крутихвістка буде менш цікава, аніж тут. Офіцери знайдуть собі краще товариство. Тож сподіваймося, що ця мандрівка покаже Лідії її справдешнє становище. Хай там як, гірше вже не буде — хіба що вона скоїть щось, за що її довелося б стратити.
Елізабет мусила змиритися з такою відповіддю, хоча її думка й не змінилася. І на цьому, розчарована й засмучена, вона вийшла від батька.
Якби Лідія і місіс Беннет довідалися про цю розмову, то їхньому обуренню не було б кінця-краю. Для Лідії поїздка до Брайтона була втіленням земного щастя. Перед вічком її уяви на веселих вулицях пляжного міста юрмилися офіцери. Вона уявляла, як за нею упадатимуть десятки ще не знайомих чоловіків. Уявляла, як сидітиме під парасолькою й заграватиме одразу з шістьма офіцерами, які благатимуть її показати, як вона володіє бойовими мистецтвами.
Що б вона подумала, якби довідалася, що сестра намагалася позбавити її такої втіхи? Лише мати зрозуміла б Лідію — бо вона, напевно, відчула б те саме. Коли Лідію запросили до Брайтона, це трохи розігнало гнітючі думки про те, що жодна з п’яти її доньок так і не знайшла собі чоловіка.