Проте вони й не здогадувалися, що сталося, і далі святкували без упину, аж доки не настав час Лідії вирушати.
Останнього дня свого перебування в Меритоні містер Вікгем та інші офіцери вечеряли в Лонґборні. Елізабет було байдуже, чи доброзичливо вони попрощаються, тож, коли Вікгем спитав, як минула її подорож до Гансфорда, вона відповіла, що полковник Фіцвільям і містер Дарсі провели три тижні у Розінґзі. І навіть спитала, чи знайомий Вікгем із полковником.
Це питання заскочило його зненацька, але вже за мить усмішка повернулася на його вуста, й він відповів, що раніше часто з тим бачився. Вікгем сказав, що полковник видається йому справжнім джентльменом, спитав, чи сподобався він Елізабет. З теплотою в голосі вона відповіла ствердно. Тоді він, удаючи байдужого, спитав:
— І скільки він, кажете, пробув у Розінґзі?
— Майже три тижні.
— І ви часто з ним бачилися?
— Так, майже щодня.
— Він геть не схожий на свого кузена.
— О, так, проте й містер Дарсі лишає по собі краще враження після ближчого знайомства.
— Та невже? — вигукнув містер Вікгем із виразом обличчя, що не оминув її уваги. — Дозвольте спитати...
Проте він затнувся і продовжив уже веселіше:
— Невже він став більш чемним? Я навіть не сподіваюся, — додав він трохи стишеним і значно серйознішим голосом, — що його вдача покращилася.
— О ні, — відказала Елізабет, — вдача в нього не змінилася.
Вікгем дивився на неї і не розумів, радіти йому чи ліпше не вірити цим словам. Щось у виразі її обличчя пробудило в ньому тривогу, в той час як вона додала:
— Коли я сказала, що містер Дарсі лишає по собі краще враження після ближчого знайомства, мені йшлося не про те, що він стає доброзичливіший чи починає краще поводитися. Я ось про що: ті, хто ближче його знає, краще розуміють причини його вчинків. Особливо в тому, що стосується стайничих.
Вікгем зашарівся і збентежено роззирнувся; помовчавши якусь мить, він нарешті здолав сором і знову повернувся до неї. Та сповненим м’якості голосом проказав:
— Ви добре знаєте моє ставлення до містера Дарсі та, звісно, розумієте, який я радий, що йому стало мудрості бодай про людське око чинити правильно. Тільки, боюся, він такий обачний лише тоді, коли приїздить до тітки, чию добру думку шанує. Він завжди її побоювався — та й, я певен, він украй зацікавлений у союзі з міс де Бурґ.
Елізабет не стримала посмішки, але відповіла тільки легким кивком голови. Вона розуміла, що Вікгем намагається втягнути її в розмову про давні кривди, проте була не в гуморі, щоб з ним панькатися. До кінця вечора він вдавав звичні веселощі, але Елізабет вже не докучав. Вони попрощалися ввічливо, хоча, схоже, обоє хотіли, щоб та зустріч стала останньою.
Коли гості роз’їхалися, Лідія повернулася з місіс Форстер до Меритона, звідки вони й мусили вирушити в дорогу наступного ранку. Прощання з родиною було радше гучним, аніж сумним. Сльози проливала лише Кітті, та й то від заздрощів. Місіс Беннет багатослівно побажала доньці веселитися й суворо наказала не оминати жодної розваги — і були всі підстави вірити, що до цієї поради Лідія дослухається. Сама ж Лідія так гучно тішилася розставанню, що спокійніші прощання сестер лишилися не почуті.
Розділ 42
ЯКБИ ЕЛІЗАБЕТ СПИРАЛАСЯ виключно на досвід своїх батьків, то вона навряд чи була б доброї думки про родинне життя. Її батько, причарований юністю, вродою й тією ілюзією легкої вдачі, яку зазвичай породжують юність і врода, одружився з жінкою, що її нетямучість і брак мудрості поклали край справжнім почуттям майже одразу після шлюбу. Від поваги, шани й довіри не лишилося й сліду; його надія на родинне щастя розвіялася. Проте містер Беннет був не з тих, хто скаржиться на кривду, яку сам-таки з необачності і спричинив. Натомість він доклав усіх зусиль, щоб його доньки не успадкували негнучкий, позбавлений допитливості розум матері. Він зробив п’ять спроб, і дві були успішні. Він був вдячний місіс Беннет за те, що вона подарувала йому Джейн і Елізабет — а більше й ні за що. Не такої втіхи чоловік зазвичай чекає від подружнього життя.
Елізабет, утім, розуміла, що її батько теж не бездоганний. Його поведінка не раз справляла їй прикрість, проте повага до його хисту і вдячність за його любов спонукали її витіснити з пам’яті те, що вона не могла оминути увагою, й заплющувати очі на його відступи від подружніх обов’язків та правил пристойності. Особливо прикрі були поїздки до Китаю: місіс Беннет їх не супроводжувала, і містер Беннет не раз запрошував прегарних східних панянок до своїх покоїв. Учитель Ліу пояснював, що такі там звичаї, й Еліза-бет не раз шмагали мокрим бамбуковим канчуком за те, що вона вказувала батькові на його переступи. Проте лише зараз вона усвідомила, на які кривди приречені діти, народжені у невдалому шлюбі.