Вони спустилися з пагорба, проїхали поміж кам’яних драконів, що стояли обабіч мосту, й зупинилися біля міцних нефритових дверей. Вже перед самісіньким будинком, поки всі роздивлялися його зблизька, до Елізабет повернулася тривога: а що, як вони зустрінуть господаря? А раптом покоївка помилялася? Коли вони спитали, чи можна оглянути маєток, їх пустили до великої зали, й, доки вони чекали на управительку, Елізабет чудувалася, що туди потрапила.
Нарешті підійшла управителька — респектабельна англійка в кімоно, що шаркала перебинтованими ногами. Вона провела їх до їдальні. Це була велика, гармонійна кімната, ошатно обставлена меблями й витворами мистецтва з Японії, яку так любив містер Дарсі. Оглянувши кімнату, Елізабет підійшла до вікна, щоб помилуватися краєвидом. Порослий хащами пагорб, з якого вони щойно спустилися, віддалік здавався ще стрімкішим — картина заворожувала. Усі вигини землі були мальовничі, й дівчина з усмішкою обводила поглядом цей пейзаж — річечку, порослі деревами береги, звивисту улоговину, яка тяглася вдалечінь, скільки сягало око. Вони переходили з кімнати в кімнату, і краєвид поволі змінювався, проте кожне вікно пропонувало мальовничу панораму. Кімнати були просторі й ошатні, а меблі свідчили, що їхній власник залюблений у Схід. Елізабет відзначила, що в нього добрий смак: умеблювання не справляло враження вульгарного чи надміру витонченого — тут було менше позірного блиску й більше справжньої вишуканості, аніж у Розінґзі.
«Я могла б уже бути тут господинею, — подумала вона. — Могла бути добре знайома з цими кімнатами! Я милуюся ними, як чужинка, а вони могли б стати моїми — це я запросила б сюди дядька й тітку. Але ні, не судилося. Дядько й тітка були б навіки для мене втрачені, і ніхто б мені не дозволив їх запросити».
Їй пощастило, що це заперечення спало їй на думку. Інакше її огорнуло б почуття, аж надміру схоже на жаль.
Їй дуже хотілося спитати, чи справді власник маєтку не вдома, проте не стало сміливості. Врешті це запитання поставив її дядько — вона збентежено відвернулася, а місіс Рейнолдз відповіла, що його нема, «але ми сподіваємося побачити його завтра, і то з великим товариством». Як Елізабет тішилася, що їхнє маленьке товариство ніде не затрималося на день!
Тітонька підкликала її до себе, щоб помилуватися якоюсь картиною. Серед мініатюр над каміном Ліззі побачила подобу містера Вікгема на милицях. Тітонька з усмішкою спитала, чи їй подобається ця картина. Управителька підійшла і сказала, що то — син мушкетника її покійного господаря, якого той виховав своїм коштом.
— Він нині служить у війську, проте, на жаль, виріс із нього паливода.
Місіс Ґардінер усміхнулася до Елізабет, але та, на жаль, не могла їй відповісти такою ж усмішкою.
— А це, — місіс Рейнолдз вказала на іншу мініатюру, — син господаря — дуже добрий портрет. Цей малюнок зроблено тоді ж, років із вісім тому.
— Я багато чула про шляхетність вашого пана, — сказала місіс Ґардінер, вдивляючись у портрет, — та й на лице він гарний. Ліззі, можеш сказати, чи портрет схожий?
Здається, пошана місіс Рейнолдз до Елізабет умить зросла, щойно стало відомо, що вона знайома з господарем.
— То ви знайомі з містером Дарсі?
— Трохи, — зашарівшись, відповіла Елізабет.
— Чи ж не гарний він джентльмен, мем?
— Так, він дуже вродливий.
— Гарнішого я ніколи й не бачила — втім, у галереї нагорі є кращий і більший портрет. Це була улюблена кімната покійного господаря, тож ми лишили ті мініатюри, які були тут за його життя. Вони йому дуже були дорогі.
Це пояснило Елізабет, чому в домі залишився портрет Вікгема.
Тоді місіс Рейнолдз вказала їм на портрет міс Дарсі, зроблений, коли їй було не більше восьми років.
— А міс Дарсі така ж миловида, як її брат? — спитала місіс Ґардінер.
— О так, гарнішої панянки годі й шукати, а вона ще й така обдарована! Їй ледве сповнилося одинадцять, коли вона вперше стяла голову нечестивому! Звісно, містер Дарсі прикував тоді те плюгавство до дерева, проте все ж досягнення неабияке. У сусідній кімнаті лежить новенька катана, яку їй щойно прислав брат. Завтра міс Дарсі приїде сюди разом із ним.
Містер Ґардінер, обдарований легкою й товариською вдачею, підтримував розмову доречними питаннями й зауваженнями. А місіс Рейнолдз була віддана господарям і пишалася ними, тож радо про них розповідала.
— І часто господар зупиняється в Пемберлі?
— Не так часто, як мені б хотілося, сер; проте десь половину часу він усе ж проводить тут — а міс Дарсі завжди приїздить сюди на літо.