«Коли, звісно, вона не в Ремсґейті», — подумала Елізабет.
— Якби ваш господар одружився, то, може, проводив би тут більше часу.
— Так, сер, але ж коли то ще буде? Я не знаю жодної дівчини, що була б йому гідною нареченою.
Містер і місіс Ґардінер усміхнулися. Елізабет не стрималася:
— Ви робите йому велику честь.
— Але ж це — щира правда. Зі мною погодяться всі, хто його знає, — відповіла управителька. Елізабет подумала, що це вже занадто, і здивувалася ще дужче, коли та сказала: — Я від нього слова лихого в житті не чула, а я-бо його знаю з його чотирьох рочків. За увесь цей час він відшмагав лише одного слугу — і то цілком заслужено. Як на мене, то ласкавішого джентльмена не знайдеться в цілій Англії.
Ця чудернацька похвала суперечила уявленням Елізабет, яка була певна, що містер Дарсі — чоловік тяжкої вдачі. Це розпалило її інтерес, і вона прагнула почути більше. На щастя, її дядько сказав:
— Мало хто заслужив на таку похвалу. Вам дуже пощастило.
— Так, сер, я знаю. Навіть якби я весь світ обійшла, то все одно не знайшла б кращого. Я не раз зауважувала, що з ласкавих дітей виростають ласкаві дорослі, а він завжди був добрим і щедрим хлопчиком.
Елізабет ледве стрималася, щоб не витріщитися на неї. «Чи це справді про містера Дарсі?» — подумала вона.
— Його батько був хорошим чоловіком, — сказала місіс Ґардінер.
— І то правда, мем, а син вдався в нього — він теж ласкавий до бідних. Ласкавий навіть до прикрих похибок Бога — кульгавих і глухих.
«Він постає геть у новому світлі!» — подумала Елізабет.
— Опис, звісно, шляхетний, — пошепки звернулася до неї тітонька, коли вони рушили далі, — але це не зовсім збігається з тим, як він повівся з нашим бідолашним другом.
— Можливо, нас ошукали.
— Навряд чи — ми ж не вчора народилися.
Вони спинилася у просторому холі на другому поверсі, а звідти пройшли до ошатної вітальні, яку нещодавно прикрасили, тож вона була вишу-каніша і світліша, ніж кімнати внизу. Як виявилося, її умеблювали по-новому, щоб потішити міс Дарсі, — дівчина вподобала цю кімнату, коли востаннє приїздила до Пемберлі.
— Він дуже ласкавий до своєї сестри, — сказала Елізабет і підійшла до вікна.
Місіс Рейнолдз висловила надію, що міс Дарсі кімната сподобається, й додала:
— Він завжди такий був. Коли знає, що чимось може потішити сестру, то все для цього зробить. Він заради неї ні перед чим не зупиниться.
Лишалося оглянути зброярню і кілька спалень. У зброярні стояло чимало опудал зомбі й самурайських обладунків, але Елізабет ці трофеї були байдужі — вона задивилася на малюнки міс Дарсі, на яких були майже виключно голі чоловіки.
Коли вони обдивилися всі кімнати, відкриті публіці, і спустилися вниз, то при головному вході їх зустрів садівник.
Він провів їх уздовж річки, час від часу зупиняючись, щоб показати ставочок із японськими коропами чи сад каміння. Елізабет обернулася, щоб помилуватися будинком з відстані, та натомість побачила те, що змусило її сягнути по меча — і згадати, що вона його не взяла. До них стрімко наближалася зграя нечестивих, щонайменше двадцять п’ять особин. Елізабет опанувала себе, вказала своїм супутникам на такий прикрий поворот подій і наказала їм чимдуж тікати й ховатися, що вони негайно й зробили. (Спритності нікому не забракло.)
Зграя була вже на підході, й Елізабет приготувалася до бою. Відламавши гілку найближчого дерева, вона стала в першу позицію методу «Селянин крокує проти вітру». Бої з жезлом не були її найсильнішою стороною, але, враховуючи кількість супротивників і брак іншої зброї, вона вирішила, що це — найкраще рішення. Наблизившись на відстань укусу, зомбі видали напрочуд неприємний рик. І Елізабет кинулася до бою. Проте вона ледве встигла повалити перших п’ятьох чи шістьох нечестивих, коли прогримів постріл і решта розбіглася. Елізабет застигла в захисній позі, споглядаючи, як зомбі шкутильгають назад до лісу. І тільки пересвідчившись, що небезпека минула, вона звернула погляд у той бік, звідки долинув постріл. Тут її знову спіткало потрясіння, цього разу вже іншої природи. Бо верхівцем із «Браун Бесс» у руках був сам власник маєтку, тієї землі, на якій вона стояла. Дим з мушкета Дарсі здіймався в повітря, оповивав його густе каштанове волосся. Кінь під ним заіржав і став дибки так стрімко, що менш вправний вершник вилетів би з сідла. Проте Дарсі міцно тримав повід вільною рукою і заспокоїв сполоханого коня.
Елізабет не могла оминути його погляду. Їхні очі зустрілися — й обоє густо почервоніли. На мить здалося, що він скам’янів від несподіванки, проте, набравшись відваги, рушив до неї, спішився й заговорив — як не цілком спокійно, то принаймні чемно. Решта товариства повилазила зі своїх схованок і рушила до них.