— Так, — відповів Дарсі, не спроможний далі стримуватися, — коли ми тільки познайомилися, вона здалася мені гарненькою. Та тепер я вважаю її однією з найчарівніших жінок, яких знаю.
І пішов геть. Міс Бінґлі свого домоглася — змусила його сказати те, що не справило прикрості нікому, крім неї самої.
Повертаючись до міста, місіс Ґардінер і Елізабет розмовляли про все, крім того, що справді цікавило їх обох. Вони обговорили вигляд і поведінку всіх, крім тієї особи, до якої було прикуто їхню увагу. Вони говорили про його сестру, його друзів, його святилище, його дзаредзусі — про все, крім нього самого. Елізабет хотіла довідатися, що про нього думає місіс Ґардінер, а місіс Ґардінер була б тільки рада, якби небога завела про це розмову.
Розділ 46
ЕЛІЗАБЕТ БУЛА РОЗЧАРОВАНА, коли, прибувши до Лембтона, не отримала листа від Джейн. Наступного дня прикрість лише посилилась, але третій ранок нарешті поклав край очікуванню: вона одержала одразу два листи — і штемпель на одному свідчив, що лист затримався, бо поштовий диліжанс обсіли зомбі.
Коли прибула пошта, вони саме збиралися на прогулянку. Тітонька й дядечко дали їй змогу на самоті насолодитися читанням і рушили гуляти самі. Почати Елізабет вирішила з листа, який затримався, — його було написано п’ять днів тому. На початку йшлося про гостини й вечірки, якими могла похизуватися їхня околиця; друга половина листа, написана наступного дня непевною рукою, містила важливіші відомості. Ось про що в ній йшлося:
Відтоді, як я написала останні рядки, моя люба Ліззі, прийшла неочікувана і тривожна звістка. Те, що я мушу тобі розповісти, стосується нашої бідолашної Лідії. Опівночі, коли ми вже наготувалися до сну, прибув терміновий лист від полковника Форстера. Він повідомляв, що Лідія втекла до Шотландії з одним із офіцерів — а якщо вже казати всю правду, то з Вікгемом! Уяви, як це нас приголомшило. Мені дуже прикро, що вони зважилися на такий нерозумний вчинок, проте я сподіваюся на краще. Можливо, ми помилялися щодо вдачі Вікгема. Я знаю, що це легковажний і необачний юнак, проте мусимо шукати в ньому й добре: сподіваймося, що він не мав лихого заміру. Принаймні він безкорисливий — адже добре знає, що батько не може запропонувати за нею посагу. Нашу бідолашну матінку це вразило в самісіньке серце. Батько тримається краще. Я рада, що ми не розповіли їм про справжню причину його сварки з містером Дарсі й про те, як він повівся з глухим юнаком. Ми й самі мусимо витіснити це з пам’яті.
Дочитавши цей лист, Елізабет миттю схопила наступний і, нетерпляче його розгорнувши, пробіглася очима по рядках. Його було написано наступного дня.
ЛЮБА ЛІЗЗІ,
Не знаю, як тобі й розповісти. Новини погані, однак зволікати не можна. Шлюб із містером Вікгемом — нерозважливе рішення, проте зараз ми й за таку звістку були би вдячні, адже є підстави вважати, що бідолашну Лідію викрадено проти її волі! Полковник Форстер прибув до нас учора — він виїхав із Брайтона майже одразу після того, як вислав термінового листа. Лідія лишила місіс Ф. записку, де писала, що збирається потайки вийти заміж, проте Вікгем іншому офіцерові казав, що і не думав про шлюб. Це передали полковникові Ф. Він одразу вирушив їм навздогін. Він вистежив їх у Клепгемі — й на тому слід урвався: коли він їх наздогнав, Вікгем обстріляв його з мушкета. Поки він ховався, Вікгем і Лідія сіли до іншого екіпажа й зникли вдалині.
Далі відомо тільки, що вони прямували до Лондона. Не знаю, що й думати. Він переслідував їх до самісінького Лондона — але марно, — а тоді приїхав у Лонґборн і розповів нам про свої побоювання. Мені шкода, що його й місіс Ф. втягнено в таку прикру пригоду, але їхньої вини в тому нема. Моя люба Ліззі, ми приголомшені. Батечко й матінка бояться, що Лідія втратить одяг, честь, а тоді й голову — а я відмовляюся вірити, що Вікгем здатен на таке. Є багато причин, чому вони могли вирішити потай одружитися в Лондоні, відступившись од початкового задуму. Навіть якби Вікгем наважився збезчестити дівчину з таким добрим вишколом, як Лідія (що малоймовірно), чи ж могли ми так гірко помилитися, оцінюючи його вдачу? Це просто неможливо! Батько негайно вирушає з полковником Форстером до Лондона, щоб дізнатися правду. Не уявляю, чим вони можуть зарадити. Батько такий приголомшений, що ледве чи здатний на розважливі рішення — а полковник Форстер мусить повернутися до Брайтона завтра увечері. За таких обставин ми були б безмежно вдячні за поради й підтримку дядька — напевно, він зрозуміє, що я відчуваю. Цілковито покладаюся на його милосердя.