— Мабуть, ще спить. Останнім часом він повертався до себе тільки над ранок. Напевно, через ту стару, — начебто ненавмисно кинув Гордій.
— Це через яку ще стару? — насторожилася Злата.
— Стара жебрачка. Гліб навіщось бігає до неї по ночах. Я його попереджав, щоб він тримався від неї подалі. По-моєму, вона схожа на відьму. Але він мене ніколи не слухає.
— Чому ти раніше не розповів про це?
— Гліб пригрозив, якщо я хоч пискну, то сильно про це пошкодую. Ви ж знаєте мого братця, від нього завжди можна чекати чого завгодно, — поскаржився Гордій.
Король задумався. Останнім часом поведінка Гліба дедалі більше турбувала його. З хлопчиком коїлося щось негарне. Він завдавав занадто багато клопоту. Король подзвонив у дзвіночок і наказав привести Гліба.
— На жаль, це неможливо, — вклонився камердинер.
— Чому? Він що, втік? — строго запитав король.
— Де він? — захвилювалася Злата.
— Їхня високість у себе в спальні, але ніяк не можуть прийти. Вони… — слуга зам’явся та зніяковіло додав: — Вони п’яні.
— Що?! — заревів король. — Вилити на нього відро холодної води! Привести до тями й доставити сюди! Негайно!
Король був розлютований. Це переступало всі межі. Щодня в хлопчиську виявлялися нові пороки. Він погрожував брату, вчинив бійку, влаштував у палаці підпал. Але пристраститися до пляшки в такому юному віці — це вже занадто!
Коли Гліб став перед королем, він виглядав розтерзаним. Його бліде обличчя було виснаженим. Під очима пролягли глибокі тіні. Хлопчик розумів, що сталося непоправне: злочин було виявлено. Але як пояснити, що штовхнуло його на жахливу провину, що в нього не було іншого виходу? Хворобливий вигляд сина не зворушив розсердженого батька.
— Відповідай, паршивцю, як ти дійшов до цього?! Яку ще підлість ти викинеш, знеславлюючи нашу родину? Де кубок?
— Не знаю. Хіба він не на місці? — розгубився Гліб.
Батько суворо прикрикнув на сина:
— Не вдавай з себе невинне ягнятко. На місці злочину знайшли твій ґудзик.
Король схопив сина за напівобірваний хлястик на куртці. Гліб згадав, як тікаючи, зачепився за гачок. Напевне тоді він і загубив злощасний ґудзик.
Злата відсторонила чоловіка й обняла Гліба за плечі.
— Розкажи, що ти знаєш про кубок? Хто його взяв?
— Як це хто?! Він же і взяв! — Король стукнув кулаком по столу й звернувся до хлопчика: — Якщо зробив низький учинок, то май мужність зізнатися. Відповідай негайно, ти був у вежі?
— Так, — ледь чутно промовив Гліб.
— Тоді зараз же поверни кубок, — наказав батько.
— Але я не знаю, де він. Він пропав, — пролепетав Гліб.
— Брешеш!
Звичайно стриманий, король дав волю своєму гніву. Гліб був так наляканий усім що відбувається, що слова пояснення вилетіли в нього з голови. Та й що сказати? Хто йому повірить? Злата зрозуміла, що криком тут не допоможеш. Вона зазирнула синові в очі й м’яко сказала:
— Не бійся. Скажи, що то за стара, з якою ти зустрічався?
— Віщунка, — не криючись зізнався хлопчик. Тепер йому вже не було сенсу нічого приховувати. Його злочин викрито.
— Так я і думала! Знову ця відьма! — скрикнула Злата.
— І я йому казав, що вона відьма, — підлив олії у вогонь Гордій. — Я попереджав його не ходити до неї вночі.
— Вона не відьма. Вона добра, — заперечив Гліб.
— Це вона наказала тобі викрасти кубок? Але чому ти послухався? — допитувалася Злата.
Вона не сумнівалася, що Гліб — її син, і вчинок хлопчика спантеличив її.
— Віщунка хоче мені добра, — щиро сказав хлопчик.
— Нема чого з ним церемонитися! Чим більше ти з ним панькаєшся, тим більше він нахабнішає та сміється нам в обличчя, — у новому приступі гніву скипів король, якого почала дратувати м’якість Злати. — У десять років він забіяка, палій, п’яниця і, нарешті, злодій. Закінчений негідник!
У Гліба затремтіло підборіддя, і сльози образи потекли по щоках.
— Отямся, що ти говориш! — скрикнула Злата й звернулася до сина: — Поясни, чому ти взяв кубок?
— Для мене в ньому була отрута! — у розпачі вигукнув хлопчик.
— Як для тебе? — вражено пробелькотала Злата, зблідла і, похитнувшись, непритомна упала на підлогу.
Король був у сум’ятті. Як не сердився він на Гліба, але все-таки до останнього моменту сумнівався в тому, що він підкидьок. А тепер хлопчисько сам зізнався в цьому.
— Можеш ховати кубок і далі. Я й без нього знаю, хто мій син і спадкоємець, — крижаним тоном вимовив король.