— Очевидно, його отруїли.
— Можливо, — сказав я у відповідь. — Та навіть якщо це так, я вперше зустрічаюся з такою отрутою. Подивіться на його очі.
Я закрив повіки Пітерса. Але щойно прибрав із них руку,
як вони почали повільно підійматись, і він знову дивився широко розплющеними очима. Кілька разів я намагався їх закрити, та очі щораз розплющувалися знову, сповнені невимовного жаху.
Я взявся оглядати пацієнта. Все його тіло було в’яле, від м’язів до суглобів. Я подумав, що воно таке ж м’яке, як у ляльки. Здавалося, його нерви відмовились працювати. Проте не було ніяких ознак паралічу. Тіло також не реагувало на жодні сенсорні подразники, хоч я й стимулював його нервові закінчення. Єдиним зрушенням була реакція пацієнта на яскраве світло, коли його розширені зіниці трохи звузилися.
До палати зайшов патологоанатом Госкінс, щоб взяти кров на аналіз. Щойно він закінчив, я ретельно оглянув тіло пацієнта і не побачив будь-яких проколів, ран, синців чи саден. У Пітерса було волохате тіло, тож я, з дозволу Рікорі, поголив йому груди, плечі, ноги і навіть голову. На його тілі не було жодних ознак того, що отруту ввели підшкірно. Я промив йому шлунок і взяв кілька проб з його органів виділення, зі шкіри зокрема. Я оглянув його ніс та горло, але з ними все було гаразд; втім, я все ж взяв кілька мазків. Кров’яний тиск був низьким, температура трохи нижче норми; та це ще нічого не означало. Я ввів пацієнтові дозу адреналіну, на що не було жодної реакції. А це вже могло щось означати.
«Бідолаха, — подумав я. — Хай би що то було, я постараюся вбити в тобі це жахіття».
Я вколов йому мінімальну дозу морфію. Та ефекту було не більш як від води. Тоді я ввів йому максимальну дозу. Втім, він так і не заплющив очей, в яких вгніздилися переляк і жах. В його диханні та пульсі я також не помітив жодних змін.
Рікорі спостерігав за всім тим із неабияким інтересом. На той момент я зробив усе, що міг, і відверто сказав йому про це.
— Більше я нічого не можу зробити, поки не отримаю результатів аналізів. Правду кажучи, я нічого не розумію. Я ще ніколи не мав справи з хворобою, яка спричиняє такий стан.
— Але доктор Брайл, — почав він, — говорив щось про отруту...
— Це всього лиш припущення, — квапливо втрутився в розмову Брайл. — Як і доктор Ловелл, я нічого не знаю про отруту, що викликає такі симптоми.
Рікорі глянув на обличчя Пітерса й здригнувся.
— Тепер я мушу поставити вам кілька запитань, — сказав я. — Ваш друг хворів? Якщо так, то які ліки він вживав? Якщо він усе ж таки не хворів, то, можливо, скаржився на якийсь дискомфорт? Чи, може, ви помітили щось дивне в його поведінці?
— На всі ваші запитання в мене одна відповідь — «ні». — сказав він. — Весь минулий тиждень ми багато спілкувались, і Пітерс аж ніяк не скидався на людину, яку щось турбує. А сьогодні пізно ввечері ми балакали за легкою вечерею у мене вдома. В нього був чудовий настрій, коли раптом він затнувся на півслові, повернув голову, ніби дослухаючись до чогось, а тоді сповз із крісла на підлогу. Коли я підійшов до нього, він вже був у такому стані. Годинник показував близько пів на першу ночі, і я мерщій кинувся до вас.
— Що ж, — сказав я, — принаймні нам точно відомо, коли стався напад. А вам, містере Рікорі, немає сенсу залишатися тут, але, звісно, якщо ви хочете...
Деякий час він дивився на свої руки, погладжуючи акуратно підстрижені нігті.
— Докторе Ловелл, — нарешті заговорив він, — якщо цей чоловік помре, а ви так і не дізнаєтеся причини його смерті, я заплачу вам і клініці звичайну суму, але не більше. Якщо він помре і ви таки розберетеся, що до чого вже після його смерті, я пожертвую сто тисяч на доброчинність, яку ви вкажете. Але якщо ви знайдете ключ до загадки і вчасно вилікуєте мого друга, ці сто тисяч — ваші.
Ми дивились на нього, не розуміючи, а коли до нас нарешті дійшла вся щедрість його пропозиції, я ледь стримував гнів.
— Рікорі. — сказав я, — ми з вами належимо до різних світів, та я все ж постараюся, хоч це й складно, пояснити вам у ввічливій формі. Я зроблю все можливе, щоб з’ясувати, яке лихо спіткало вашого друга, і спробую вилікувати його. Але так само я б чинив, якби ви обидва були останніми жебраками. Він мені цікавий лише як проблема, яку я, лікар, повинен вирішити. Ви ж особисто мене анітрохи не цікавите. Ні ви, ні ваші гроші. А на вашу пропозицію я не пристану, будьте певні. Вам усе зрозуміло?
Він зовсім не образився.
— Тому я понад усе хочу, щоб саме ви взялися його лікувати, — сказав він.
— Тоді гаразд. Тепер скажіть, де я можу вас знайти, раптом що?
— З вашого дозволу, — сказав він, — я б хотів, щоб тут цілодобово перебували мої, так би мовити, представники, їх буде двоє. Тож, якщо я вам раптом знадоблюся, передайте їм, і я одразу ж приїду.
У відповідь я усміхнувся. Та він говорив серйозно.
— Ви нагадали мені, — сказав він, — що ми живемо в різних світах. Ви робите все, щоб вам безпечно велося у вашому світі, а я живу так, щоб звести до мінімуму небезпеки в моєму. Я б нізащо не наважився зайти на вашу територію, докторе Ловелл, і вказувати вам, як боротися з вашими небезпеками. У мене й своїх достатньо. І я бороню себе як тільки можу.
Його прохання, звісно, було незаконним. Але мені подобався Рікорі і я добре розумів його позицію. Він це бачив, тому далі наполягав на своєму.
— За моїх людей можете не турбуватися, — запевнив Рікорі. — Вони не завдадуть вам жодних клопотів. І якщо мої підозри виявляться небезпідставними, вони стануть вашим щитом та опорою. Але вони, як і ті, хто їх замінятиме, повинні чергувати в палаті вдень і вночі та супроводжувати Пітерса всюди, хоч куди б його повезли.
— Гаразд, я цим займуся, — сказав я.
Тоді, на його прохання, я послав санітара вниз до дверей. Він повернувся з чоловіком, якого Рікорі залишив на варті. Рікорі щось шепнув йому на вухо, і чоловік вийшов. Згодом надійшло ще двоє, а я тим часом пояснив усю делікатність ситуації черговому лікарю, отримавши від нього дозвіл на їхнє перебування в клініці.
Ті двоє були гарно вдягнені, чемні, але їхні міцно стулені вуста і холодний погляд видавали настороженість. Один із них кинув оком на Пітерса.
— Господи! — видихнув він ледь чутно.
Палата була наріжною з двома вікнами, одне з яких виходило на дорогу, а інше — на бічну вулицю. Окрім вікон були ще двері, що вели у коридор; а в маленькій ванній не було жодного віконця. Я помітив, як Рікорі та двоє інших ретельно оглянули кімнату, при цьому тримаючись подалі від вікон. Тоді Рікорі запитав, чи можна вимкнути світло. Я зацікавлено кивнув. Коли в палаті запанувала цілковита темрява, всі троє підійшли до вікон та уважно оглянули дві вулиці з висоти шостого поверху. З боку дороги не було нічого, крім парку, а з іншого боку навпроти височіла церква.
— Пильнуйте цей бік, — сказав Рікорі, вказуючи на церкву. — Можете ввімкнути світло, докторе.
Він пішов до дверей, а тоді обернувся.
— У мене багато недругів, докторе Ловелл, а Пітерс був моєю правою рукою. Якщо на нього напав один із моїх ворогів, то лиш для того, щоб зробити мене вразливішим. Або, можливо, тому що не мав змоги завдати мені прямого удару. Я дивлюся на Пітерса, і вперше в житті я, Рікорі, боюся. Я не хочу бути наступним, не хочу дивитися в очі смерті!
Я аж охнув! Він настільки точно описав те, що я відчував, але ніяк не міг дібрати правильних слів.
Узявшись за клямку дверей, він на мить завагався.
— І ще одне. Якщо хтось зателефонує й питатиме про стан здоров’я Пітерса, дозвольте одному з моїх охоронців відповісти на дзвінок. Якщо хтось особисто до нього навідається, можете впускати, але тільки по одному в разі, якщо відвідувачів буде кілька. Якщо прийдуть так звані Пітерсові родичі, знову ж таки, нехай мої люди самі з ними зустрінуться і як слід про все розпитають.