Думаю, саме тоді я вперше повністю переконався в тому, що маю справу з цілковито новою, або принаймні невідомою, формою смерті, що настала внаслідок мікробного чи якогось іншого ураження. Як правило, задубіння настає через шістнадцять, а то й двадцять чотири години, залежно від стану пацієнта перед смертю, його температури та безлічі інших чинників. Зазвичай, задубіння тримається від двох до трьох днів, при стрімкому настанні воно минає швидко, а при повільному — займає більше часу. Тіло діабетика дубіє швидше, ніж в інших. Ще стрімкіше задубіння настає внаслідок раптової травми голови, наприклад, через вогнепальне поранення. В нашому випадку задубіння настало одразу після смерті й минуло в надзвичайно короткий проміжок часу — менш ніж п’ять годин, бо за словами помічника, який оглядав тіло близько десятої ранку, процес задубіння ще не настав. А насправді ж, він уже давно минув.
Про результати розтину можна розказати двома словами. Не було жодних очевидних причин Пітерсової смерті. Та все ж він був мертвий!
А після того, як Госкінс підтвердив результати розтину, ці два взаємовиключні поняття залишались однаково правильними. Причин смерті Пітерса не було. Але він таки помер. Якщо загадкові світляні кульки й мали якийсь стосунок до його смерті, то вони не залишили жодного сліду. Його органи, як і все інше, були в чудовому стані, він справді був надзвичайно здоровим чолов’ягою. Після того, як я пішов, Госкінсу більше не щастило на світлоносні тільця.
Тієї ж ночі я написав короткого листа, в якому змалював симптоми недуги Пітерса, не вдаючись при тому до опису змін на його обличчі, а лиш обережно згадавши про «незвичні гримаси» та «вираз глибокого страху». Разом із Брайлем ми розіслали листа всім лікарям Нью-Йорка, і я сам подбав про те, щоб лист також дійшов до всіх клінік та госпіталів. У листі я цікавився у своїх колег, чи вони коли-небудь лікували пацієнтів зі схожими симптомами, і якщо так, то просив, щоб вони надіслали детальний опис, імена, адреси, рід занять та будь-які інші цікаві дані про них. Я ж, своєю чергою, обіцяв тримати все у найсуворішій таємниці. Я тішив себе тим, що моя репутація була такою, що ніхто не запідозрить у моєму запиті простої цікавості чи прихованих намірів.
У відповідь я отримав сім листів, автор одного з яких навіть завітав до мене особисто. Кожен лист, за винятком одного, з різним ступенем властивого медикам консерватизму давав відповіді на мої запитання. Прочитавши їх усі, я переконався, що протягом півроку сім абсолютно несхожих між собою людей померли так само, як Пітерс.
Хронологія смертей виглядала таким чином:
25 травня: Рут Бейлі, стара діва, п’ятдесят років, відносно багата, соціально активна, чудова репутація, доброчинниця, допомагала дітям. 20 червня: Патрік Макілрейн, муляр, одружений, двоє дітей. 1 серпня: Аніта Ґрін; одинадцять років, батьки — освічені, представники середнього класу. 15 серпня: Стів Стендіш, акробат, тридцять років, одружений, троє дітей. 30 серпня: Джон Дж. Маршал, банкір, шістдесят років, допомагав дітям. 10 вересня: Фінеас Дімот, тридцять п’ять років, гімнаст на трапеції, одружений, маленька дитина. 12 жовтня: Гортензія Дарнлі, близько тридцяти років, безробітна.
Усі, крім двох, мешкали в різних куточках міста.
У всіх випадках задубіння наставало раптово й стрімко проходило, а від першого нападу до настання смерті минало близько п’яти годин. П’ятеро колег згадали про дивний вираз обличчя, який мене найбільше турбував; і хай би як стримано вони про це все писали, я вгадував у їхніх словах збентеження і розгубленість.
«Очі пацієнтки не заплющувалися, — писав лікар про стару діву Бейлі. — Вона пильно дивилася, але не бачила нічого навколо себе, не в змозі зосередити свого погляду на предметах, що її оточували. Мене особливо стривожив вираз невимовного жаху, який з’явився на її обличчі перед самою смертю. Та після смерті він лише посилився. Задубіння минуло протягом п’яти годин».
Лікар, який обстежував муляра Макілрейна, не мав що сказати про цей феномен, але детально описав вираз обличчя його пацієнта вже після настання смерті.
«Він не мав нічого спільного з м’язовим скороченням так званої маски Гіппократа чи застиглим поглядом і скривленими устами — усміхом смерті. На його обличчі не було й натяку на пережиті страждання — навіть зовсім навпаки. В його очах застиг дивний вираз люті».
Доповідь лікаря, що стежив за станом акробата Стендіша, була доволі поверхова, хоч і містила згадку про те, що «після того, як пацієнт помер, з його гортані долинали якісь дивні звуки». Мені було цікаво, чи то був той самий демонічний сміх, що я чув з Пітерсових уст. Навіть якщо так, я б не зміг нічого більше вивідати у свого небагатослівного колеги.
Я особисто був знайомий із лікарем, що опікувався банкіром, — самовпевненим, зарозумілим, ідеальним лікарем для багатіїв.
«Причина смерті доволі очевидна — тромбоз, — писав він. — Поза сумнівом, у пацієнта обірвався тромб у мозку. Я особисто не надаю жодного значення гримасам чи швидкому задубінню тіла». — І ще зверхньо додав: «Знаєте, любий Ловелле, в судовій медицині побутує думка, що за станом задубіння тіла можна визначити геть усе».
Я хотів було відповісти, що дуже зручно прикривати свою некомпетентність таким діагнозом, але цим я навряд чи вразив би його самолюбство.
У доповіді про Дімота не було нічого про гримаси та звуки, лише сухі факти.
А от лікар маленької Аніти виявився набагато відвертішим.
«Чудова дитина, — писав він. — Здавалося, вона зовсім не страждала від болю. Та коли в неї стався напад, мене шокував вираз глибокого жаху в її застиглому погляді. Її ніби душив страшний сон, хоч вона до самої смерті була при свідомості. Майже смертельна доза морфію жодним чином не вплинула на цей її стан та не змінила ритму серцебиття чи дихання. Пізніше з її лиця зійшла гримаса жаху, поступившись емоціям, про які я б радше розповів вам особисто, якщо ви, звісно, не проти. Але після смерті мене ще більше стривожив вираз її обличчя. Та знову ж таки, при зустрічі».
Внизу він нашвидкуруч написав постскриптум. Видно було, що він вагався, та зрештою бажання виговоритися перемогло, тож, поставивши останню крапку, він хутенько, щоб не передумати, надіслав листа:
«Як я писав, дитина до самої смерті була при свідомості. Але мене не покидає думка, що вона була притомна і після смерті! Про це я й хотів би поговорити».
Я задоволено кивнув. Я не згадав про це спостереження у своєму запиті. Якщо те саме відбувалося з іншими пацієнтами, в чому я тепер не сумнівався, всі медики, окрім того, що лікував Стендіша, були такими ж боязкими мовчунами, як і я. Я відразу ж зателефонував лікарю маленької Аніти. Він був украй стривожений. З його слів, історія Аніти неймовірним чином перегукувалася із Пітерсовою. Він безперестанку повторював:
— Її янгольське личко змінила гримаса диявола!
Я пообіцяв тримати його в курсі справ, а незабаром після нашої розмови до мене завітав молодий лікар, що спостерігав за Гортензією Дарнлі. Доктор У. — так я його називатиму — не додав нічого нового до моїх спостережень, але його слова наштовхнули мене на практичний підхід до цієї проблеми.
Він сказав, що його кабінет розташований у житловому будинку, що належав Гортензії Дарнлі. Якось він допізна засидівся у себе в кабінеті, коли близько десятої його викликала темношкіра дівчина — покоївка міс Дарнлі. Коли він прийшов до Гортензії додому, та лежала у себе на ліжку. Її обличчя скривилося від жаху, а тіло було надзвичайно ослабленим та в’ялим. З опису доктора У., в неї було біляве волосся та блакитні, «як у ляльки», очі.
У кімнаті ще був чоловік. Спочатку він не хотів назватися, мовляв, він усього лиш її друг. Доктор У. подумав, що жінка стала жертвою насилля, але на її тілі не було жодних синців чи будь-яких інших ознак тілесних ушкоджень. За словами «друга», за вечерею «міс Дарнлі раптом сповзла на підлогу, ніби в неї кістки стали ватяними, відтоді не вимовивши ні слова». Покоївка підтвердила його слова. На столі ще були залишки вечері, а чоловік та покоївка запевняли, що Гортензія того вечора була як ніколи в чудовому гуморі. Ніхто ні з ким не сварився. Пізніше «друг» неохоче зізнався, що напад стався ще три години тому, і що весь цей час вони самотужки намагалися привести її до тями, викликавши його лише після того, як на обличчі в неї почали проявлятися дивні емоції — ті самі, що я спостерігав у Пітерса.