— Частково, — поступився він.
— Якби всі вони жили по сусідству, ми б могли припустити, що ймовірний убивця має до них однаковий доступ. Але ж це не так.
— Перепрошую, докторе Ловелл, — перебив мене Рікорі, — а що, як їх об’єднував спільний інтерес?
— Які спільні інтереси можуть бути в таких різних людей?
— Один спільний інтерес, судячи з доповідей ваших колег та слів МакКенна.
— Що ви маєте на увазі, Рікорі?
— Немовлята, — відповів він. — Чи принаймні діти.
Брайл кивнув:
— Я про це теж подумав.
— Погляньте, — вів далі Рікорі. — Міс Бейлі описують як благодійницю, що любила дітей. Її доброчинність виражалася в тому, що вона їм допомагала. Банкір Маршал піклувався про добробут дітей. Муляр, акробат та гімнаст на трапеції мали дітей. Аніта сама була дитиною. Пітерс та міс Дарнлі, як би сказав МакКенн, просто божеволіли від любові до дітей.
— Проте, — заперечив я, — якщо йдеться про низку вбивств, то це все справа рук одної людини. Але ж не може бути, щоб усі вісім жертв були зацікавлені в одному немовляті, дитині чи групі дітей.
— Теж правда, — сказав Брайл. — Проте їх усіх могло цікавити щось таке, що, на їхню думку, принесло б користь чи сподобалось їхнім любим діткам. І цю особливу річ можна було придбати лише в одному місці. Якби ми переконалися в тому, що таке місце насправді існує, ми провели б там розслідування.
— Із цим, звісно, варто розібратися, — сказав я. — Та все ж мені здається, що ідея зі спільним інтересом — палиця з двома кінцями. Помешкання жертв також могли бути в полі зацікавлення однієї людини. Наприклад, вбивця міг бути майстром з ремонту радіоприймачів чи сантехніком, колектором чи електриком. Варіантів безліч.
Брайл знизав плечима. Рікорі нічого не відповів, він упав у глибоку задуму і, схоже, не чув мене.
— Рікорі, послухайте, будь ласка, — сказав я. — Поки що ми тупцюємо на місці. Спосіб убивства, якщо то було воно, нам невідомий. Можливість убивства — знайдіть мені того, чий бізнес, рід занять і тому подібне спонукали б усіх вісьмох завітати до цієї людини чи самим пустити її до себе на поріг; і нехай, можливо, та людина мала справу з немовлятами чи старшими дітьми. Тепер мотив. Помста, вигода, кохання, ненависть, ревнощі, самозахист? Теж якось не клеїться, адже, знову ж таки, всі жертви належали до різних соціальних прошарків.
— А якщо вбивця просто тамує свою жагу до вбивства, до смерті — чим не мотив? — якось дивно запитав Брайл.
Рікорі аж підвівся з крісла, кинувши на Брайла зацікавлений погляд, а тоді знову сів, хоч я й помітив, як він весь напружився.
— Я саме хотів обговорити з вами версію із серійним убивцею, — сказав я дещо роздратовано.
— Це не зовсім те, що я маю на увазі. Пам’ятаєте рядки Лонгфелло?
Мені ніколи не подобалась думка, що, як дехто вважає, нібито закладена у цих віршованих рядках: мовляв, достатньо відправити судно до невідомого порту, і воно повернеться назад, навантажене слоновою кісткою, павичами, мавпами та коштовним камінням. Є люди, які не можуть просто так стояти біля вікна, що виходить на гамірливу вулицю, чи на даху високої будівлі, щоб не пожбурити щось додолу. Вони отримують неабияку насолоду лиш від однієї думки про те, в кого вони поцілять цього разу. Відчуття влади. Відчуття того, що ти — Бог, який насилає чуму на голови однаково грішних і праведних. Стрілець Лонгфелло, либонь, належав до таких людей. Глибоко в душі він хотів випустити справжню стрілу, щоб потім губитися в здогадах, вцілила вона комусь в око чи, можливо, в серце, а може, просвистіла повз, влучивши у бродячого собаку. Але це ще не все. Дайте цій людині можливість навмання накликати на когось смерть, мотив якої, на її думку, ніхто не в змозі розгадати. Він зачаївся у пітьмі, в безпеці, цей бог смерті. Без тіні злоби, йому, можливо, байдуже в кого стріляти, адже він це робить заради забави, точнісінько як лучник Лонгфелло.
— І він, на вашу думку, не маніяк-убивця? — спитав я холодно.
— Не обов’язково. Просто для нього не існує жодних заборон і табу на вбивство. Він може навіть не усвідомлювати, що чинить неправильно. Кожен з’являється на цей світ, щоб померти, але ніхто не знає, як і коли це станеться. Тож цей вбивця вважає, що чинить так само правильно, як сама смерть. Той, хто вірить, що світом править премудрий та всемогутній Бог, не вважає Його убивцею-маніяком. А проте, Він накликає війни, чуму, страждання, хвороби, потопи і землетруси, не роблячи при цьому різниці між безбожниками та вірянами. Якщо ви вважаєте, що все в руках так званої долі, ви б назвали її вбивцею?
— Ваш уявний лучник, — сказав я, — випускає особливо неприємні стріли, Брайле. Думаю, ця розмова набула надто метафізичного характеру, як для такого простого науковця, як я. Рікорі, я не можу звернутися з цим до поліції. Вони, звісно, уважно мене вислухають, та щойно я піду геть, попадають від реготу. Якби я виклав медичній спільноті усе, що роїться в моїй голові, вони б стали гірко оплакувати мій розум, який на зорі свого розквіту так стрімко занепав. Я б також не довірив проводити розслідування приватним детективам.
— То що ви пропонуєте? — запитав він.
— У вас є свої особливі джерела, — я відповів. — Я хочу, щоб ви ретельно дослідили всі пересування Пітерса та Гортензії Дарнлі за останні два місяці. Я також хочу, щоб ви дізналися якомога більше про решту потерпілих.
Я завагався.
— Я хочу, щоб ви знайшли те місце, куди бідолашних привела любов до дітей. Хоч я й розумію, що ви з Брайлем не маєте ані найменших доказів, які б підтвердили ваші здогадки, я все ж неохоче, але визнаю, що скоріш за все ви маєте рацію.
— Ви робите успіхи, докторе Ловелл, — серйозно мовив Рікорі. — Підозрюю, ще трохи, і ви неохоче визнаєте існування моєї відьми.
— Останнім часом я так пустився берега зі своїм легковір’ям, — сказав я, — що й цього не стану заперечувати.
Рікорі засміявся, а тоді взявся вичитувати важливі деталі з листів. Годинник пробив десяту вечора. Прийшов МакКенн і повідомив, що авто вже чекає, тож ми провели Рікорі до дверей. Коли охоронець вийшов і вже чекав на сходах, у мене раптом виникла одна думка.
— Звідки ви почнете, Рікорі?
— З Пітерсової сестри.
— Вона знає, що він мертвий?
— Ні, — знехотя відповів він. — Вона думає, він десь зайнятий у справах. Він часто й надовго отак зникав з причин, про які не міг їй прямо сказати, і вона це чудово розуміє. У такому разі я тримаю її в курсі справ. А про смерть Пітерса я не сказав їй лиш тому, що вона його дуже любить і буде у відчаї, коли про все дізнається, тим паче, вона ось-ось має народити.
— Цікаво, вона знає про смерть міс Дарнлі?
— І гадки не маю. Можливо. Хоча МакКенну, очевидно, про це нічого не відомо.
— Що ж, — сказав я, — не знаю, як вам тепер вдасться при ховати від неї смерть Пітерса. Але це вже ваша справа.
— Саме так, — сказав він та слідом за МакКенном попрямував до авто.
Щойно ми з Брайлем зайшли до моєї бібліотеки, як пролунав телефонний дзвінок. Брайл відповів. Я чув, як він лайнувся, тремтячою рукою стискаючи слухавку, а потім відповів: «Скоро будемо».
Повільно поклавши слухавку, він повернувся до мене. Ним усім тіпало.
— У медсестри Волтерс стався напад!
Мене ця новина відверто шокувала. Як я вже писав, Волтерс була не тільки бездоганною медсестрою, а ще й доброю та привабливою дівчиною. У неї була суто кельтська зовнішність — чорне волосся із синім полиском, блакитні очі, обрамлені неймовірно довгими віями, та біла, як молоко, шкіра. Так, вона була надзвичайно приваблива. Після кількох хвилин мовчанки я спромігся сказати:
— Що ж, Брайле, ось вам ваша заплутана логіка. І ваша теорія вбивства. Від Дарнлі до Пітерса і Волтерс. Тепер я вже не сумніваюся, що ми маємо справу з якимось інфекційним захворюванням.