— Отже, народу усе-таки трохи лишилося? Хоч на розплід… Бо половців до ноги вирубано або вивезено в неволю.
— Лишився народ, але вкрай підсічений на корені. Ледве животіє. До того ж кожного року з Канева набігає орда, хан Куремса робить зі своїми баскаками ординський вихід — збирає податки. І чого тільки не вимагає! І авариз — податок з урожаю, і капчур — зі скоту, і ямне — на утримання ямщиків, і кумисне та торосунне — на вино, і дорожнє, і поплужне, і митне, і пам'ятне, і кінне, і мимоїзне, і на корм, і поклонне, і на ханську ловитву, і на рать, і тамгу — з ремісників… Обдирають так, що смердові вже восени доводиться підтягати поясок… Та не тільки в цьому біда. Головна біда в тому, що немає у нас майбутнього. Темно попереду. Сил немає. Тепер хто не прийде з мечем на нас, той і переможе! Втратили ми державу…
— Що ж робити?
— Одно — вірити і сподіватися!
— То це ви свічку ставите в Софії?
— А ви бачили?
— Помітили світло у вікнах — заглянули.
— Я! За убієнних і за живих! За тих, хто доходить кінця свого шляху і за таких, як Дмитрик, що тільки-но народилися і вже стали рабами! За землю нашу — ставлю щоденно свічу! Маю надію. Вірю, що, може, колись, за сотні літ, все зміниться — і плем'я наше розправить крила.
— Чи ж розправить?
— Болить душа. Лежить на ній важенний камінь. Не змогли ми вистояти! Були роз'єднані — на окремі городища, на окремі князівства. От і переміг нас Батий поодинці, хоч і билися всі мужньо! Побив, погромив, розсіяв по світу, як римляни — іудеїв. Та вірю я, що відродимося знову! Рано чи пізно — відродимося, розправимо крила! В цьому моя віра! Бо без віри, без надії важко жити! Зовсім не можна!
— Без надії важко жити. — погодився Добриня. — Я от вірю, що хтось із моїх у Калиновому Куті врятувався. Ну, хоч одна рідна душа! Хоч півдуші!
Дмитрові очі блиснули.
— А знаєш, я був у Калиновому Куті. Думав, ти вберігся — то, може, хоч що-небудь дізнаюся про Янку. І — поїхав…
Добриня аж кинувся.
— Ну, й що? Що там? Як там? Кого бачили? З ким говорили?
— Сестра твоя Ганночка жива…
— О Боже! Ганночка! Жива! Яка радість!
— Побралася з якимось парубком. Кузьмою звати. Уже сина мають — Добрика. І двох інших Добриків усиновили — братових.
— Добриків! Миланиного сина теж! — вигукнув Добриня. — Коли б то тільки вона знала, бідна!.. Я поїду туди! Завтра!
— Поїдеш, звичайно… Ну, не завтра, а поїдеш… Але Калинового Кута вже немає — геть згорів, заріс бур'яном, зник.
— Зник… А люди?
— Трохи врятувалися в лісах… Зробили собі такі-сякі землянки по крутосхилу над Ірпінем і назвали нове сільце Новосілками, а Калиновий Кут — Старосіллям[120].
— Боже, як за кілька літ усе змінилось!
— Так, змінилося, — похитав головою Дмитро. — Змінилося так, що бодай і не бачити. Батий завдав нам такого удару, від якого ми довго будемо очухуватися. Чи й очухаємося колись! Упала наша держава — чи й підведеться!..
Тут почулося з сусідньої хоромини тихе попискування Дмитрика. Чи приснилося щось малому, чи в пелюшках рибки наловив — прокинувся.
Янка схопилася, але Дмитро поклав їй руку на плече — посадив на місце, а сам підвівся.
— Ні, ні, ви лягайте, бо пізно вже… А я побуду біля нього… Постережу… Подивлюся…
…Янка заснула відразу. Як тільки лягла, так і провалилася у сон, мов у яму. А Добриня довго перевертався, душив очі рукою, щоб заснути, намагався знайти в м'якій, незвичній для нього перині зручне місце і не міг знайти. Сон не йшов, думи, як осінні хмари, накочувалися одна на одну, тривожили душу. Спогади пливли перед відкритими, втупленими у темряву очима — один страшніший за другий: бої, кров, неволя… Невже це все було? Було! У це не можна не вірити, бо минулого з серця не вирвати, не викинути, як непотріб, за ворота. А от нинішнє — незбагненне! Ніяк не віриться, що вони з Янкою та Дмитриком живі, що добралися до Києва, щасливо уникнувши безліч небезпек, а ще неймовірнішим здається те, що воєвода Дмитро живий, і вони тепер мають домашній притулок. Це — ніби щасливий сон. А що буде завтра, коли вони прокинуться? Страшні руїни Києва, пустища там, де стояли боярські та купецькі тереми, кістяки замість живих людей, попіл і тлін, попіл і тлін… А попереду — нічого. Хіба знову — неволя, ярмо чужинське…