— Ех, королю, королю! — зітхнув важко. — Нерозумно чиниш! І нас залишаєш на поталу, і себе підставляєш під удар! Та що вдієш? Залишайся здоровий, а ми рушимо до князів польських… Може, у них знайдемо те, що шукаємо.
По від'їзді князя Михайла з Галича минув тиждень. Потім минув другий. Данило Романович не знаходив собі місця. Де ж поділася сестра, княгиня київська? Вже давно пора їй бути тут! Навіть не поспішаючи, можна було дістатися сюди за сім днів. Хай за десять. Але ж минуло п'ятнадцять! Де ж вона?
Тепер кожен новий день він починав з одного і того ж запитання:
— Чи прибула княгиня Олена?
— Немає, княже, — винувато відповідав двірський Вавило.
— Щось трапилося! Щось трапилося з нею в дорозі! — зітхав Данило.
Але що? І як про те дізнатися?
Він посилав гінців різними шляхами, по яких могла їхати сестра, однак ті поверталися ні з чим. Не їхала. Ніхто не бачив.
Нарешті одного дня в Галич прискакав гонець із Кам'янця-Болохівського, що на Случі, подав князеві цидулку, написану поспіхом.
“Брате, — писала княгиня, — порятуй! Поспішаючи в Угри, князь Михайло залишив мене у Звиждені, і я поволі їхала до тебе. А в Болохівській землі, в Колодяжені, напав князь Ярослав Інгварович і захопив разом з домочадцями, дружиною невеликою та челяддю. Згадав стару свару з князем Михайлом і тримає у себе як полонеників…”
Данило з досадою стукнув кулаком по столу.
— Якесь прокляття тяжіє над родом Рюриковичів! Брати, а живемо, як люті вороги! — І підвів очі на гінця.
— Де ж зараз княгиня Олена?
— В Кам'янці на Случі. Князь Ярослав силою захопив також це місто.
— Ще тільки цього не вистачало! Та чи він сповна розуму? Половина Руської землі лежить у розрусі, на порозі нашої хати стоїть Батий зі своїми кривавими ордами, а він нову котору[52] розпочинає!
Князь охопив голову руками і так сидів довго, похитуючись з боку на бік. Потім, важко зітхнувши, поглянув на гінця, на його стомлене лице та забрьоханий весняною грязюкою одяг.
— Ти ось що, парубче: пообідай та лягай відпочивати. А я напишу листа князю Ярославу — поїдеш з моїми гінцями!
— Гаразд, княже, — вклонився молодик і вийшов в покою.
Князь Данило підійшов до високої конторки, що стояла біля вікна, розправив невеликий аркуш пергаменту, вмокнув біле гусяче перо в каламар і вивів перші слова послання: “Брате Ярославе, відпусти сестру до мене, бо Михайло обом нам зло замишляє…”
Данило не лукавив: близькі родичі, вони з Михайлом не раз сходилися в бою, як вороги, а потім мирилися і вже спільно воювали проти інших князів. Тепер же, коли б він не визволив княгиню Олену з її домочадцями і челяддю, Михайло поклав би зло не тільки на Ярослава, а й на нього. Та й взагалі — як можна не заступитися за сестру?
Написавши коротке послання, присипав його сухим піском, щоб швидше висохло, і погукав двірського. Потрібно було підібрати і спорядити в дорогу топкових гінців.
Добриня давно загубив лік дням і тижням, бо в ямі стояла безперервна ніч — холодна, волога, тривожно-жорстока. Лише раз на добу чиясь рука відтикала вгорі вузьке віконце і подавала вниз окраєць черствого хліба та глечик води. Тоді в яму заглядав блідий промінчик ранкового — найчастіше сірого, туманного — світла, і по ньому він спочатку лічив дні неволі, та згодом, збившись з ліку, перестав. Що з того, що він знатиме, скільки часу провів тут? Адже ніхто не сказав, скільки має провести. Рік? Два? Чи до самого скону?
Найбільше дошкуляли і гнітили його темрява і холод. До віконця, щоб відіткнути його і впустити трохи світла, він не міг дотягнутися. А хоч би й міг, то утримався б від такого необережного вчинку, бо інакше б зовсім тут замерз. Холод, або, швидше, якась могильна сирість, затхлість ще в першу ніч, як він сюди потрапив, забралися під його одяг, пронизали все тіло і не полишали ось уже який час.
Та найстрашнішим був розпач, що народився і виріс із безнадії. Він з'явився не відразу. Спочатку думалося. Що ось-ось його витягнуть звідси. Хай на краще чи на гірше, а витягнуть, випустять, і він побачить білій світ. Але минав час — і ніхто не приходив, не випускав. Про нього, здається, просто забули. Та, власне, і знає про нього лише один чоловік — Доман. То, може, він нікому нічого про нього не сказав і полишив його тут на довічно, аж до загибелі? Може, Іванка злочинці пристукнули у пустинному завулку, щоб не було свідка, а його навмисно кинули сюди, щоб, перш ніж загинути, вдосталь намучився?