Що ж робити?
— Все це для мене така несподіванка, боярине! Я ж збирався додому!
— Ну, домівка — не вовк, не втече! — відповів тисяцький. — Заїдеш по дорозі й додому, бо твій шлях спочатку лежатиме на Звенигород, Чорногород[61], Юр'їв… Ну, а на службу до мене хочеш не хочеш доведеться поступати: така воля князя. Правда, він хотів би взяти тебе з собою в Галич, але я подумав, що ти пригодишся і тут, у Києві. Чи як? Вибирай!
Добриня розвів руками.
— Та вже якщо дозволяється вибирати, то хай буде Київ. До Галича мені їхати не з руки, — сказав твердо.
І з якимось — хай і невеликим — почуттям злорадства, що раптом ворухнулося в серці, глянув на боярчуків. Вони теж дивилися на нього, але здивовано й розгублено. Ще б пак! В одну мить їхні потуги пішли шкереберть! Добриня знову залишається тут і після прибуття з Росі буде вхожий до їхньої оселі!
Другого дня, надвечір, Добриня прибув до Калинового Кута. Вдома провів лише одну ніч, а вранці, порадивши рідним і сусідам не ждати нападу, а влаштовувати в навколишніх лісах тайники, вирушив далі в путь.
Перша його зупинка була зовсім близько, на тому боці Ірпеня, в Лисівському монастирі[62]. Розташований на узвишші, на крутому березі річки, монастир являв собою добре укріплену фортецю з дерев'яними стінами, вузькими вікнами-бійницями та печерами, прокопаними в твердому лесовому підґрунті, що виводили вниз, до води, та в ліс.
Добриню провели до ігумена Якова. Це був ще не старий, дебелий чолов'яга з густою чорною гривою на голові і такою ж чорною, подекуди покрапленою сивинками бородою. Він знав Добриню з давніх літ, тому й привітав, як давнього знайомого.
— Заходь, сину, заходь!
Келія ігумена нічим не відрізнялася від келій інших ченців — невелика, напівтемна, бо вузьке віконце пропускало мало світла. В одному кутку — просте дерев'яне ліжко, в другому — стіл та два стільці, на стінах — потемнілі від часу ікони, на столі — книги, біля дверей — липове цеберце з водою та ковшик.
Ігумен показав на стілець.
— Сідай! Кажи, чого прийшов!
Добриня витягнув з-за пазухи листа боярина Дмитра до воєвод, ігуменів, священиків та тіунів з проханням вислухати його і зробити все, що він скаже, бо то наказ самого князя Данила. Мовчки простягнув.
Ігумен прочитав і, не приховуючи подиву, запитав:
— Що ж ти маєш мені сказати, отроче?
Добриня розповів про зміну князів на великокнязівському київському столі та про чутки, що доходили з Поля, про готування Батия до великої війни. Ігумен перехрестився.
— Спаси і помилуй нас, Господи! Кара небесна гряде на наші голови! Коли ж її чекати?
— Хто теє знає? — розвів руками Добриня. — Але коли вже Батий підняв чорне знамено війни, то не для того, щоб лише погрозити комусь. Це знак, що буде великий похід! А коли? Може, через місяць, а може, й завтра…
— Кажуть, Батий не чіпає ченців, черниць і священиків?
— Це не так, отче. Я був мунгальським полонеником, коли тумени Батия ввірвалися в Переяслав, і на власні очі бачив, як горіли церкви, собори й монастирі, як ченців убивали, а молодих черниць безчестили, як дубовим соїлом розтрощили голову преподобному єпископові Симеону, а решту кліру потопили в Трубежі… Справді, буває й таке, що окремим священикам Батий залишає життя, але тільки таким, хто разом з городянами не чинить спротиву і молиться за здоров'я хана та проголошує йому осанну[63].
— Ми за поганих молитися не будемо!
— Тоді повинні оборонятися! Закличте до себе чоловіків з Калинового Кута, готуйте зброю, припаси — і стійте на смерть!
— А жінки, діти?
— Хай ідуть у ліси… Когось, звичайно, знайдуть, схоплять, уб'ють, заберуть у полон, але хтось, можливо, й зостанеться…
— Про страшні діла розповідаєш ти, отроче.
— Про страшні. Та іншого виходу немає. Ворог сильний, лютий і безжальний. Його ані впросити, ані вмолити! Залишається одно — битися до загину!
— Будемо битися, сину! — сказав тихо ігумен і поклав перед собою на коліна важкі кулаки, ніби хотів цим переконати молодого співбесідника, що наміри його тверді.
— І ще одно, отче. Боярин Дмитро просив оповістити люд по селах про небезпеку — хай кожен шукає собі захисту, хай ідуть у Київ, у Василів, у Звенигород, Чорногород, Ясногород, Білгород. Хай там разом з городянами обороняються!.. І дай знати, отче, воєводам у Василеві та Ясногороді, а в Звенигород та Чорногород я заїду сьогодні сам… Благослови, отче, в дорогу!