Нічого подібного Добриня ніколи ніде не бачив. Здавалося, ворушаться, здиблюються горби понад Либіддю і стугонять, гримлять незнаними досі підземними громами. І йдуть ці громи з півдня, від Росі, куди спрямував Батий свій перший удар. Отже, майже вся Київська україна вже захоплена чужинцями, затоплена полками кривавого Батиги. Залишився один вільний, непідкорений ще острів — Київ, та й той здригається перед лицем грізної небезпеки.
Валку зупинили в долині над Либіддю. Звідси, знизу, як на долоні, видно міські вали — від Білгородських до Золотих воріт. Високі вони, могутні! І рови, знав Добриня, перед ними глибокі. І люду багато на посірілих від часу й негоди дубових заборолах — ген як усіяли їх кияни! Мов мурашки! Та повертає Добриня голову в протилежний бік, і серце завмирає від жаху — пре Батиєва сила на Київ! І немає ні числа його ордам, ні впину! Скільки їх — сто, двісті чи триста тисяч? Хто теє знає? Передові загони вже охопили місто зі всіх боків, стали так щільно, що навряд чи й пощастило б кому-небудь вислизнути з нього, хоч би хто й хотів. То тут, то там спалахували короткі перестрілки, що швидко затухали. Обидві сторони промацували одна одну — чого хто вартий? Кияни, видно, страхалися неймовірної, небаченої досі кількості ворожих воїнів, що ворушилися внизу, як величезний мурашник, а монголи були вражені розмірами міста, висотою та могутністю його валів.
Всюди по долині палали багаття. Пахло вареною кониною та бараниною.
Добриня відчув, як йому звело судомою живіт, бо відтоді, як потрапив у полон, не те що не наїдався, а цілими днями, бувало, ріски не мав у роті, живився тим, що знаходив під ногами або довкруж себе, — викинутим недогризеним маслаком, жменею зерна, знайденою у смердівській стодолі, лісовими горіхами, жолудями, ягодами калини та шипшини. Та хіба то їстиво? Тут же і на це не можна було сподіватися — тільки на милість завойовників.
Та милості він не дочекався. Саме тоді, коли закіптюжені кухарі почали знімати з триніг над багаттями котли і ділити між воїнами м'ясо і юшку, прискакав Жадігер з Товрулом та десятком Товрулових кешиктевів[75].
— Добрине! — гукнув джагун, не злазячи з коня. — Вставай і ходи з нами! Менгу-хан вимагає тебе до себе! Та швидше, хлопче, швидше!
Жадігер, як завжди, мав вигляд суворий, але голос лунав доброзичливо. Та й було чого! Менгу-хан знову звернувся до нього, щоб розшукав товмача. І він у думці похвалив себе, що зберіг цьому боголові життя. Взимку цей орусут приніс йому підвищення по службі — звання джагуна-согника; може, і нині завдяки йому пощастить зігрітися ласкою джихангіра?
Добриню привели до юрти Менгу, дали коня.
— Сідай!
Обабіч нього зразу ж прилаштувалися кешиктени Товрула. Ще четверо стали позаду.
“Бояться, щоб не втік, — подумав Добриня і гірко усміхнувся. — Куди? Чи далеко забіжиш тут, серед такого стовпотворіння, та ще й з кангою на шиї? Відразу спіймають!”
З юрти вийшов Менгу — ковзнув поглядом по охоронцях, запитав кволо, бо почував себе хворим:
— Все готово?
— Все, каане, — вклонився Жадігер.
— Тоді рушаймо! До юрти лашкаркаші[76].
Золотисто-шовкове шатро Батия стояло на самому шпилі крутої гори[77] над Либіддю. Ханські туленгіти та юртаджі[78] вибрали її для ставки лашкаркаші не випадково. З неї через Либідську долину добре видно Київ, усю південно-західну частину його валу з Золотими ворітьми посередині. Звідси було зручно керувати туменами лівої руки, що стали понад Глибочицею, і туменами правої руки, що обсіли місто збоку Хрещатицької долини. А на випадок орусутської вилазки ханська ставка надійно прикривалася Либіддю та її заболоченою заплавою. Перед шатром стояв позолочений, з дев'ятьма хвостами монгольських яків великоханський бунчук — тут.
Коли Менгу з почтом виїхав на Батиєву гору, небо прояснилося і туманна імла над землею розсіялась. Сюди не докочувався гомін війська, що затопило всі околиці.