Так, я здатна була нас описати, але не могла назвати. Потуживши за втраченим знанням, я подумки повернулася до того, що випадково підслухала.
Як правило, душі кажуть лише правду і нічого, крім правди. Певна річ, шукачам інколи доводиться відступати від правил — так вимагає їхнє покликання, але між собою душі ніколи не мали причин брехати. Розмовляючи мовою думки, як це було з моїм останнім носієм, неможливо збрехати, навіть якщо хочеться. Проте, прикріплені до одного місця, ми переказували одне одному історії, аби розвіяти нудьгу. Уміння розповідати вважалося найбільшим із талантів, оскільки воно приносило користь усім.
Інколи факти так тісно перепліталися з домислами, що вивудити з них чисту правду було важко.
Коли в наші думки потрапила нова планета, Земля, — така суха і така різнобарвна, але водночас населена такими жорстокими, руйнівними мешканцями, що ми ледве могли їх собі уявити, — то жах, який ми відчували, інколи поступався місцем захвату. Розмови швидко закрутилися навколо нової хвилюючої теми. Перекази про війну — тільки подумати, що наш вид змушений воювати! — спочатку переповідалися один в один, але потім почали прикрашатися й обростати домислами. І коли мені потрібна була офіційна інформація, то зазвичай я зверталася до тих, найперших зведень.
Водночас ходили чутки про те, що людські тіла настільки дужі, аж душі часом не витримували і були змушені їх полишати. То були тіла, свідомість яких неможливо було повністю підкорити. Душі ставали особистостями своїх тіл, а не навпаки. Вигадки. Безглузді чутки. Божевілля.
Але це дуже схоже на те, про що говорив цілитель…
Я відігнала від себе цю думку. Цілком очевидно: його незадоволення пояснювалося тим, що більшість із нас неприязно ставляться до покликання шукачів. Хто ж бо з власної волі обирає життя, сповнене конфліктів і переслідувань? Кому подобається вистежувати і брати в полон непокірних носіїв? Хто захоче мати справу з жорстокістю цього особливого виду, цих войовничих людей, які вбивають так легко, так бездумно? Тут, на планеті Земля, шукачі стали практично… міліцією — мій новий мозок підказав назву для незнайомого поняття. Панує думка, що тільки найменш розвинені, найменш цивілізовані душі, яких серед нас дуже мало, стають на шлях шукачів.
Утім, на Землі шукачі отримали новий статус. Ніколи ще окупація не носила такого викривленого характеру. Ніколи ще вона не перетворювалася на жорстоку і криваву різанину. Ніколи раніше тисячі душ не приносилися в жертву. Шукачі стояли, наче могутній щит, а душі цього світу їм троєкратно заборгували: за безпеку, яку вони гарантували шляхом кровопролиття, за те, що кожного дня добровільно наражалися на справжню смерть, і за те, що продовжували постачати нові тіла.
Тепер, коли небезпека начебто позаду, виявилося, що вдячність до шукачів потьмяніла. І принаймні для цієї шукачки, чию розмову я підслухала, переміна була не з приємних.
Було нескладно уявити, чого вона від мене хоче. І незважаючи на те, що цілитель намагався виграти для мене трохи часу для знайомства з новим тілом, я вже знала, що докладу максимум зусиль, аби допомогти шукачці. Громадянський обов’язок стоїть на першому місці для будь-якої душі.
Я глибоко вдихнула, аби зібратися на силі. Монітор зафіксував рух. Я усвідомлювала, що тягну час. Мені було страшно, хоч як не хотілося це визнавати. Аби надати шукачці потрібну інформацію, мені доведеться копирсатися у страхітливих спогадах, які змусили мене кричати від жаху. Крім того, я боялася голосу, який так чітко лунав у моїй голові. Але тепер господиня мовчала, як їй і належало. Вона теж перетворилася на спогад.
Я не повинна боятися. Тепер мене звати Вандрівниця, і я заслужила це ім’я.
Зробивши ще один глибокий вдих, я занурилась у страхітливі спогади і, міцно зціпивши зуби, пішла у лобову атаку.
Я змогла перескочити кінець — він мене більше не приголомшував. Наче в режимі швидкого перемотування, я знову бігла крізь темряву, здригаючись і намагаючись нічого не відчувати. Все минулося дуже швидко.
Потому як я подолала цей бар’єр, вже було неважко пролітати повз не такі бентежні спогади, збираючи бажану інформацію. Я бачила, як дівчина приїхала в це холодне місто — посеред ночі, на краденій машині, яку обрала за непримітність. У темряві дівчина йшла вулицями Чикаго, під курткою здригаючись від холоду.
Вона вела власний пошук. Тут лишилися такі, як вона, принаймні вона плекала на це надію. Особливо сподівалася знайти одну людину. Подругу… ні, родичку. Сестру… ні, кузину.
Слова народжувалися дедалі повільніше, і спершу я не розуміла чому. Може, вони забулися? Втратилися після майже смертельної травми? Може, я ще не зовсім опритомніла? Я доклала зусиль, аби міркувати чітко. Відчуття було незнайоме. Може, моє тіло ще під дією снодійного? Ні, я почувалася досить бадьоро, але розум не міг знайти відповіді на бажані запитання.
Я спробувала інший напрям пошуків, сподіваючись там відшукати більше. Яку мету переслідувала моя господиня? Вона хотіла знайти… Шерон (я розкопала в пам’яті ім’я), і вдвох вони збиралися…
Переді мною постала глуха стіна.
Чорнота, порожнеча. Я спробувала обійти стіну, але та була нескінченною. Ніби інформацію, котру я шукала, видалено з пам’яті.
Ніби мозок пошкоджено.
В моєму нутрі спалахнув гнів, пекучий і безмежний. Від несподіваної реакції тіла мені забракло повітря. Я чула про емоційну нестабільність людських тіл, але такого навіть уявити не могла. У жодному з вісьмох попередніх життів я не відчувала таких потужних емоцій.
На шиї запульсувала кров, за вухами стугоніли удари. Руки стиснулися в кулаки.
Апарати, що стояли поруч із ліжком, зафіксували прискорене серцебиття. У кімнаті почувся рух: підбори шукачки різко застукотіли в моєму напрямку, і разом із ними долинуло тихе човгання — напевно, цілителя.
— Ласкаво просимо на Землю, Вандрівнице, — промовив жіночий голос.
Розділ 3
Опір
— Вона не відреагує на нове ім’я, — сказав цілитель.
Мою увагу привернуло невідоме відчуття. Щось приємне, зміна у повітрі, коли шукачка стала біля мене. Запах, зрозуміла я. Щось відмінне від стерильної, позбавленої ароматів кімнати. Парфуми, підказав мені розум. Квіткові, насичені…
— Ви мене чуєте? — запитала шукачка, перебиваючи процес аналізу. — Ви вже опритомніли?
— Не поспішайте, — несподівано лагідно промовив цілитель.
Я й далі лежала із заплющеними очима — не хотіла розпорошувати увагу. Розум підказував мені потрібні слова, а головне — інтонацію, яка б допомогла уникнути багатослівності.
— Мене вживили в пошкодженого носія, аби я зібрала потрібну вам інформацію, шукачко?
Почувся скрик — здивування, змішане з образою, — а потім моєї шкіри торкнулося щось тепле — хтось долонею накрив мені руку.
— Ну що ви, Вандрівнице! — заспокійливо мовив чоловік. — Навіть для шукачів існує межа.
Шукачка знову зойкнула. Ні, засичала, виправив мій розум.
— Тоді чому цей розум функціонує не як слід?
Мовчанка. Потім шукачка буркнула:
— Результати сканування нічого не виявили, — слова прозвучали так, ніби вона хотіла зі мною посваритися, а не заспокоїти. — Тіло було повністю зцілене.
— Після спроби самогубства, яка дивом провалилася, — різко та гнівно промовила я. Гнів — незвична емоція, його важко стримати.
— Усе було повністю під контролем…
Але тут утрутився цілитель і обірвав шукачку на півслові.
— Що не так? — запитав він. — 3 мовним центром усе гаразд, це ми бачимо.
— Бракує пам’яті. Я намагалася віднайти інформацію для шукачки…
І хоча ніхто не зронив ні слова, я збагнула, що атмосфера, розпалена після мого гнівного випаду, розрядилася. Але як я про це дізналася? У мене було дивне відчуття, що якимось незбагненним чином я отримую більше інформації, ніж дають мені п’ять органів чуття. Ніби існує ще один орган сприйняття, не до кінця опанований, десь глибоко захований. Інтуїція? Майже правильне слово. Схоже, що будь-яка жива істота потребує більше, ніж п’ять чуттів.