Розділ 23 ФОРТЕЦЯ З ВІТРИЛОМ
Тієї ж ночі Феодор очолив печенігів і трьох із них відрядив на розвідку, аби роздивилися, де зачаїлися руси, що вони роблять, вивчили місцевість і підходи до корабля, зручні для нападу кінноти.
Трійко пластунів вужами нечутно сунули в гострій траві, сторожко вдивляючись поверх степового, п’янкого від густих теплих пахощів буйнотрав’я. Хочеш щось побачити вночі, дивись від землі до неба. Воно завше світліше, аніж земля, яка всі фарби вбирає в чорні тіні. Вужчає виднокруг, зате — видко. Коли досягнули прибережного верболозу, попідводилися, нашорошені, напружені, готові до нічних несподіванок. Вже не було потреби припадати до землі. Рухалися обережно, з краю річкового чагарника, пильнуючи теплий піщаний берег, що похило мостився під зірчастий плин. Річка вночі, як і небо, світліша від землі. Пройшли далеко вздовж берега, однак сталося дивне: русів не знайшли. Сокіл-корабель як у воду впав. і тільки коли засіріло на обрії, пригашуючи слабкі зорі, його раптом побачили на крутому піщаному пагорбі, які інколи трапляються в низьких заплавах, на пагорбі, порослому сухою невибагливою травичкою і цупкими, жилавими у корневищах кущиками, які, власне, й не давали Славутичу розмити його у повінь. Висока щогла сокола-корабля зі згорнутим вітрилом впиналася в небо, як хрест на кургані. Недосяжний став сокіл-корабель для грецького вогню, неприступний зробився й для наскоку кінноти.
Коли розвідники повернулися з цією новиною, Феодор вилаявся подумки і рушив до того осоружного горба, непіддатливого буйним хвилям могутнього Славутича, з усім загоном, щоб оточити його і мати русів на оці, аби не втнули вони ще якусь несподіванку.
Пагорб за своєю площею був невеличкий, але крутенький. Корабель ледь вмістився на ньому, зіпертий з обох боків на весла, як на милиці. Борти його були чорно просмолені і добре запалали б від вогненних стріл, якби завбачливі руси щільно не понавішували на них свої довгасті червоні щити, а там, куди щити не сягали, замазали смоляні борти вогким і прилипливим річковим мулом. Піднявся сокіл-корабель на піщаному крутосхилі, як маленька фортечка. Кепська справа, непередбачена. Отаких хитрощів вони з Никифором Тавром не врахували, хоча й могли б щось подібне завбачити, пам’ятаючи жахну загибель добірних кавалеаріїв Варди Фоки.
У чистому полі сто вершників проти тридцяти піших — сила. Але сто вершників немічні проти тридцяти досвідчених воїнів, що бороняться за фортечними стінами. А руси напевне й про воду подбали, якщо не забули замазати борти мулом, по вінця наповнили усі цебра й баклаги. Малий сокіл-корабель, та високо піднявся, затуливши воїнів щитоносними, невразливими для стріл бортами.
Фортеці відчиняють навальним штурмом або ж тривалою облогою, коли голод або спрага переважать мужність її оборонців. Для штурму — бракувало сили. На облогу — часу.
Що ж діяти? Кликати на підмогу моряків з галери, щоб піти на злам цієї дивної фортеці з вітрилом? Мабуть, так. А втім, в одному ратному ділі й корабель-фортеця не завадить.
Феодор згорнув на стрілі листа, писаного на тонкому пергаменті, в котрому виразно було сказано: «Йдемо на Русь. Київ-град на меч візьмемо, на дим пустимо. Князь ваш митиме копита наших коней, княгиня митиме ноги кагана. Оберіть поєдинщика на чесний бій. Наша сила вашу пересилить». Листа складали разом з Никифором Тавром, щоб забринів для русів незмірно образливо, але й шляхетно, щоб русам сором було знехтувати викликом на двобій, на чесний бій поєдинщиків, щоб з метою несумнівного покарання нахабного зухвальця вони обрали найсильнішого богатиря. А найбільш уславлений, серед них був грізний воєвода Ілля Муромець…
Була пущена стріла вправною рукою і вп’ялася у щоглу корабля-фортеці, дрібно затремтівши пір’ястим хвостом. Тепер слід чекати на відповідь.
Багато знав Феодор про хоробрих у бою русів і в той же час знав надто мало, значно менше, ніж про інші народи, що межували з велетенською Візантійською імперією. Бо всі інші народи мечем вписували імена своїх вождів у всесвітню історію, а руси такої історії по мали, бо не зазіхали на чужі землі і чужий достаток.
Що ж знав Феодор?
А те, що вчив у секретній школі і чув за столом князя Володимира Святославича у спогадах-переказах, що збереглися від дідів-прадідів, у врочисто співучих билинах.
Здавна через Русь, зі сходу на захід, услід Сонцю-Ярилу, степом, що розчахнувся, мов широчезні ворота, котилися численні валки кочовиків, що шукали нових земель і багатої здобичі. І тоді не ставало миру, стовпами здіймалися сигнальні дими, що тривожили серця людей від слобідки до слобідки, від городища до захованого у лісі селища. Піднімалася Русь на рать, як на важку працю. Які люди виринали з неозорого степу? Цього ніхто не відав. Пізнали одне: злі і жорстокі вони, як породження ночі, завжди сильні числом. Різні сутички траплялися з ними — і звитяжні, коли залишки побитих знову губилися в далекій степовій куряві, і гіркі, як лиха недоля, коли осиротілі роди русичів надовго покидали свої оселі і ховалися в дрімучих лісах, серед підступних боліт, де немає стежки ні для кінного, ні для пішого, а тільки для птаха перелітного. Так рятували свої роди і ростили малюків — майбутніх захисників-воїнів. Всі чоловіки на Русі були воями, але не жадібними до січі, а охочими до рала і теслярської сокири, про що й співалося одвіку у билині про славного і сильного богатиря-ратая Микулу Селяниновича.
А в цих нескінченних і здебільшого вимушених сутичках, битвах, походах і війнах у русичів виник своєрідний звичай — вийти перед усім військом на нічию смугу, що поділяє ворожі воїнства, викликати на двобій найсильнішого суперника, аби показати міць молодецьку, ратну удатність і непохитність. Хай славна перемога звеселить своїх і настрахає чужих! А тоді вже гуртом, коли у всіх певно і гордо звеселиться серце, йти і зброєю, мов ціпами, ворогів молотити, щоб для чужинців Руська земля була щедро всіяна лихим спомином, а для хазяїв цих земель — звитяжним.
Знав про це Феодор, коли пускав стрілу-листоношу. Знав він також, що руські лицарі не виходять сам на сам, коли сидять в облозі, бо тоді для них втрачається сенс двобою. Однаково не вийде військо з-за стін, щоб не потрапити до пастки: у полі за одне життя можна власне покласти, за стіною ж за своє і три, і п’ять, і більше візьмеш. Не вірять руси в долю, в боже провидіння, а вірять у власний розум і здоровий глузд, а тому дорого цінують своє життя, вимагаючи за нього непомірну ціну, по власній ратній змозі, щоб коли вже й полягти, то непереможеним. Адже не є людина переможеною, коли вона й мертва стискає в руці хоч би держак від зламаного меча.
Знав про все це Феодор і тому тепер не відав, чи вийде на двобій з ним уславлений воєвода і поєдинщик Ілля Муромець: вони з Никифором Тавром не передбачили, що руські воїни витягнуть сокіл-корабель на крутий горб і зроблять з нього фортецю. Думалося ж про інше…
Однак мав Феодор за своїми роками школу секрети, мав досвід хитрого психологічного впливу і мав меткий розум, швидкий на практичну оцінку несподіванок…
Розділ 24 ДВОБІЙ
Час минав. Із сокола-корабля не було відповіді. Стало зрозумілим, що поєдинщик не вийде.
Феодор вирішив спіймати русів на гачок. Гачок — він сам…
Він зібрав докупи усю свою розпорошену навколо піщаного горба залогу, вишикував її у шерегу, наказував, вимахуючи правицею. Хай руси бачать, що він тут верховода. Згідно з його велінням, печеніги завернули у степ, зупинилися там на три льоти стріли, позлізали з коней, котрих стриножили ремінними путами, а самі повсідалися на землю, схрестивши йоги, як глядачі театрального видовиська, за сцену якого правив цілий степ.
Нема небезпеки. Двобій пропонується без підступів.
У полі, перед фортецею з вітрилом, Феодор лишився сам-один. Він почав вигицювати на слухняному, привченому степовиками до ратних вправ коні, підкидав високо вгору списа і ловив його на скаку, заохочуючи до двобою поєдинщика. Сам ватаг кличе на бій. На чесний бій. Залога без ватага, як без голови. Спокуса. Велика спокуса…