Жульєн. Ми всі такі!
Марі. Ні — принаймні не ті, хто навчався! Хто отримав освіту — навчився міркувати.
Жульєн. Хіба вони знають більше за вас?
Марі. Хтозна… Проте — вони вже якщо знають, то знають напевно. А коли не знають, то знають точно, що чогось не знають. Не шкандибають, як ось я. Якби мені випав другий шанс, я стала б філософом. (Із ностальгією.) «Марі Мартен, першокласний філософ». (Заходиться сміхом.)
Жульєн (розлючено). Хіба це завадило б вам померти?
Марі. Ні, але вижити допомогло б. (Підходить до ліфта.) Як ви гадаєте, що там, нагорі?
Жульєн. Нічого там немає.
Марі. Ви що, там бували?
Жульєн. Ні, не бував.
Марі. То чому ж такі впевнені?
Жульєн. Там — смерть. Хіба вам не досить?
Марі. Ні, бо донині я ще не вмирала. Смерть — це щось, про що нібито всім відомо, принаймні всі про це чули, але так і недочули… адже ніхто ще звідти не повертався. (Магові.) Ви ж займались обертанням столів — то про що вам розповідали мерці?
Маг. Дещо таки казали…
Марі. Що саме?
Маг (кривляючись). Що ненавиділи свою тещу, що були закохані у свою секретарку, що змарнували життя, що хотіли б навчитися грати на піаніно та плести мереживо… Словом, суцільні дурниці!
Марі. І це все?
Маг. Смерть нікому не додає розуму.
Марі. Напевно. (Трохи помовчавши.) Але хіба вони не розповідали про те, як там усе влаштовано?
Маг. Ні.
Марі. І все ж вони з вами спілкувались, а отже, вони існують — тобто, я хочу сказати, вони все ж не зовсім мертві…
Маг. Хтозна…
Марі. Як це — «хтозна»? Вони розмовляли з вами чи ні?
Жульєн (гнівно). То була тільки його уява!
Марі. Ясна річ! Саме так і розмовляють із мерцями.
Маг. Часом я справді чув голоси і слова десь далеко у голові… Проте це бувало тільки вві сні, як і в решти людей. Це не доводить нічого.
Марі. Чому ж… Це доводить, що ви були несправжнім чарівником.
Маг (усміхаючись). Хтозна…
Жульєн вирішує взяти участь у розмові, аби припинити свої кружляння кімнатою.
Жульєн. Та годі вам жартувати! Усі ми добре знаємо, як це буде. От ви, Марі, приміром, пригадуєте хоч щось із того, що було до вашого народження?
Марі. Ні.
Жульєн. Те саме буде й після смерті.
Марі. Тобто — нічого не буде?
Жульєн. Нічого. Анічогісінько. Саме небуття.
Марі. Хвилиночку! Але ж у проміжку між «до мене» і «після мене» дещо таки відбулося: я! Я існувала!
Жульєн. Авжеж, відбувся матч — матч, який краще б не відбувався і все ж стався, ідіотський, безглуздий матч без жодних наслідків… Помилка…
Марі (з підозрою). Ви це зараз про мене чи взагалі?
Жульєн. Про вас, про себе, про Мага, про кожного, зрештою! Людство — це лише гра, що закінчується завжди кепсько. І я не просився до цієї гри!
Марі. Еге ж! Ви так кажете тільки тому, що переконані, буцімто там нічого немає!
Жульєн. Звісна річ! І якби мене не лякала думка про небуття, певно, я був би уважнішим до речей… ну, і до людей також. Починаючи втілювати черговий задум, я думав одразу: «А нащо воно мені?» Навіщо витрачати час і сили на виробництво пилу?! А коли жінки кричали мені: «Я кохатиму тебе довіку!», — я снував ті самі думки… про пил.
Марі. А про що ви думали, коли він у вас вставав?
Маг (збентежено). О Марі! Що ви кажете!
Марі. А що — ви ж мовчите, не питаєте його ні про що!
Маг. Не питаю, але ж…
Марі (Жульєнові). Дайте відповідь на запитання, яке не наважується вам поставити Маг, адже він надто добре вихований. Тож про що ви…
Маг. Цить!
Марі. Коли він… ой, даруйте… то про що? Також про пил?
Жульєн (усміхається). Ні, чому ж, зовсім ні! Злягання із жінками — це те, що я робив найкраще.
Марі. Чесно кажучи, робили ви це надто швидко…