Доктор С. Байдуже. Буде так, як має бути. Я не повинна передавати цю інформацію.
Маг. Докторе, благаю вас, покваптеся! Лора, як і я, в лікарні Святого Людовика[1]. Це ж так просто: достатньо вийняти один-єдиний дріт, потім взяти з моїх грудей шмат плоті і спустити його поверхом нижче.
Доктор С. Але ви просите про заборонене!
Маг. Хіба не набридло вам спостерігати за тим, як люди проходять повз вас, як страждають через нездійснене або скоєне, як, можливо, очищуються, а проте — хіба все це не до дупи?! Хіба не набридло вам мовчки дивитися на цю лотерею долі? Хіба сліпа суміш молекул — єдиний можливий критерій? Чому Бог мовчить? А раптом він теж у комі? Чому він не відгукується? А раптом він теж у важкому стані? То реанімуйте його! Відживіть! Зробіть щось! Скільки вже століть про нього кажуть так, ніби він при смерті?! Нехай прокидається! Або ж, якщо йому справді вже однаково, хай остаточно гигне — а його місце посядете ви! Благаю, візьміть на себе роль Мойри!
Доктор С. Який ви наївний! Мойра! Нехай світ оцінить ваші заслуги, хай доброго знайде винагорода, а злого — покара, хай згине хвороба, хай доброта прожене смерть… Еге ж, справедливість… Будь-що може прибрати подобу справедливості, навіть якщо ця справедливість — несправедлива, навіть якщо її чинять примхливі упереджені боги, авжеж, навіть якщо її чинить Бог, якому абсолютно байдуже! Бог… воля, лад, думка, щось, подібне до людини, яка стоїть вище за вас. Та замість цього в усі часи життя було таким, яким воно є, — глухим, сліпим і байдужим. Матерії начхати на ваші сміливість і гідність.
Маг. А як щодо волі? Моєї волі? Вашої волі?
Доктор С. Ви перебуваєте в місці, де воля важить найменше.
Маг. Свобода існує лише за умови, що в неї вірять і її стверджують. Гаразд, я згоден: заведений лад існує за власними законами творення й розкладу, проте хіба не хочеться вам раз — лише раз! — стати піщинкою, відмінною від решти байдужої дюни?
Доктор С. мовчить.
Маг. Піщинка… Звичайна піщинка… але гуманна, — і ми впораємося зі сліпим випадком!
Доктор С. мовчить.
Маг. До того ж, Докторе С., лише уявіть: як солодко порушувати правила!..
Доктор С. Слухайте, хіба обов’язково додавати до розумних міркувань усіляку дурню?! (Підводиться.)
Маг. Часом, у дитинстві на канікулах, я залазив на сливу, роздивлявся з неї наше містечко і почувався зачарованим, інакшим, вищим від усіх. «А що, — спало одного разу мені на думку, — як я припиню дихати?» І я затримував дихання. І чим важче було, чим червонішим я ставав, відчуваючи, як тепло наповнює вени на моїй шиї, тим сильнішим, непереможнішим почувався. Ясна річ, щоразу я складав зброю і вдихав на повні груди — але відчуття лишалось надовго. Іншим разом я казав собі: «Якщо захочу, то не помру ніколи». Мені це здавалося нескладним — адже на ту мить було ще рано думати про смерть. Уже пізніше я збагнув, що її не уникнути. І ось перший урок з мого тривалого перебування у вас: прийняти те, чого не уникнеш. Зараз мені хочеться, щоби моє тіло стало в нагоді цій дівчині, щоби замість її серця билося моє — отакий подарунок я зробив би собі на смерть! Другий урок, любий Докторе, я засвоїв тут: треба любити те, чого не можеш уникнути.
І він вкладає візитівку в руку Доктора С., потім обіймає і цілує її, поцілунком ніби припечатуючи дарунок. Доктор С. зворушена і розгублена. Хоче щось зробити у відповідь. Але не може.
Тому швидко йде геть.
Заходять Лора і Жульєн. Маг ховається за великою газетою.
Лора (збуджено). Авжеж, кажу ж тобі! Коли повертаєшся туди, на землю, — про те, що було тут, забуваєш. Я це знаю напевне! Я не пам’ятала мого першого перебування тут — спогади повернулися, лише коли розчахнулись двері ліфта. Жульєне, уяви: що, як ми не впізнаємо одне одного на землі?!
Жульєн. Мені особливих зусиль не знадобиться. Я тебе впізнаю відразу.
Лора. Ні! Одного дня ми перетнемося десь — у коридорі, на вулиці, — і твій погляд пройде повз мене, ти навіть не помітиш мене.
Жульєн. Цього не може бути. Я шукатиму тебе всюди.
Лора. Я теж. Однак я хотіла б, аби ти потренувався.
Жульєн. Як?
Лора. Мені відомо дещо, про що не знає навіть Доктор С. Під час останнього візиту сюди я почала вчитися танцювати танго з Хуаном — одним із пожильців.
1
Шпиталь Святого Людовика — найстаріший медичний заклад Парижа. Створений Генріхом IV на початку XVII століття і названий на честь Людовика ІХ, що помер від пошесті дизентерії в ХІІІ столітті.