Волоцюга. Мені дуже шкода… А я ж глузував із вас, ніби з останнього дурня…
Айнштайн схиляє голову.
Айнштайн. Намніть мені вуха.
Волоцюга стенає плечима. Айнштайн ввічливо наполягає.
Айнштайн. Ну ж бо, будь ласка, намніть мені вуха! Адже маєте чим мені дорікнути.
Волоцюга (намагаючись змінити тему). Додому не збираєтесь?
Айнштайн. У мене достатньо часу.
Волоцюга. На вас ніхто не чекає?
Айнштайн. Чому ж… чекати є кому.
Волоцюга. Розумію… невдалий шлюб?
Айнштайн. Та ні, звичайнісінький шлюб… Уже другий[3]. Мені до вподоби повторювати помилки. Справжня манія… До семи років я мав звичку неодмінно повторювати кожну сказану фразу. Ця дивна риса зосталася. Зосталася…
Волоцюга вагається, про щось міркує і раптом розлючено обертається до Айнштайна.
Волоцюга. Мене дратують ваші виступи проти військових, зброї та війн!
Айнштайн. Он воно що… Дорікаєте мені пацифізмом?
Волоцюга. Ви не маєте на це права! У вас блискучий розум — тож до ваших слів прислухаються. Як ви смієте заохочувати дезертирів, боягузів і тих, які ухиляються від служби?! Ганячи справжніх патріотів, ви аж ніяк не виявляєте інтелекту!
Айнштайн. Патріотизм — це вияв інфантилізму, дитяча хвороба.
Волоцюга. Ви знущаєтеся з військовиків, які захищають нас ціною життя!
Айнштайн. Особа, яка тішиться маршируванням у шерегах під жахливу музику, заслуговує моєї зневаги. Головний мозок вона отримала в користування помилково — такій особині стачило б і спинного мозку. Люди не повинні вбивати інших людей.
Волоцюга. На війні вбивають не заради вбивства, а щоб не загинути самому. Замість вас б’ється якийсь вояк!
Айнштайн. Але я думаю замість нього!
Волоцюга. Еге ж — один супроти всіх, одинаком, понад оцим грішним світом!
Айнштайн (зненацька починає бекати). Бе-е-е… бе-е-е… бе-е-е…
Волоцюга (приголомшено). Що ви робите?!
Айнштайн. Аби потрапити до товариства баранів, треба й самому стати бараном. Бе-е-е… бе-е-е… бе-е-е…
Волоцюга. Але ж солдати — герої!
Айнштайн. Героїзм за наказом? Героїзм під примусом? Це ж комедія, фарс!
Волоцюга, не тямлячи себе від люті, скрикує:
Волоцюга. Едді, мій син! Він загинув на війні!
Айнштайн, вражений, стихає.
Волоцюга. Вибухом його розірвало на шмаття… Він мав двадцять один рік. Це сталось у 1918-му… наприкінці війни… коли багато хто вже повернувся… Цей дурень мав звичку запізнюватись…
Айнштайн (щиро). Співчуваю.
Волоцюга. Ти, містере Айнштайне, співчуваєш?! Це слово вживають, аби захиститися від порожнечі. Воно подібне до хреста на військовому цвинтарі, до маленького хреста, поставленого над глибочезною ямою. Він співчуває! (Гнівно обертається до Айнштайна.) Я любив свого Едді. Любив понад усе. Поки не схилився над колисочкою, де він лежав, я не знав любові — а малюк навчив мене її… Мій хлопчик був справжнім американцем. Мій син був героєм.
Айнштайн. Не сумніваюся. Ні на мить не сумніваюся.
Волоцюга (ніби одержавши перемогу). Ага!
Айнштайн. Інших дітей маєте?
Волоцюга хнюпиться.
Волоцюга. За рік після того, як я лишив синочка на цвинтарі, хазяїн викинув мене на вулицю. Я лютував, я горлав — і зрештою подався у дробарі вугілля. Пережив агресивну депресію. Мало не кидався на людей.
Айнштайн. Ви дорікали їм за те, що вони живі…
Волоцюга. А потім я пив…
Айнштайн. Проклинали й себе за те, що вижили…
Волоцюга. І все: ні снаги до життя, ні роботи, ні грошей. Зрештою, втекла і дружина, тож я пішов собі куди очі вели… Коли немає родини — навіщо над головою дах? Навіщо турбуватися про платню? Знаєте, містере, кризи я й не помітив… Якби був прив’язаний до робочого місця, занурений у кредити — точно згинув би у двадцять дев’ятому[4]! Замість цього я перетнув Каліфорнію — йшов і дивився за обрій, засинав і милувався зірками. Щоб знайти їдло, доводиться пововтузитись, авжеж, — але я гострю ножі. Завжди знайдеться якесь тупе лезо — а я поможу його наточити… До речі, якщо у вас є… Певно, що ні! Звідки ж ножі у пацифіста?!
3
Першою дружиною А. Айнштайна була сербка Мілена Маріч. До другої — Ельзи — вчений ставився, мов до служниці, про що сам не раз зізнавався.