О’Ніл кладе пляшку собі до кишені.
О’Ніл. Дякую за бурбон! Буде мені що… згадати.
Волоцюга (бурмотить сам до себе). Еге ж, згадуй, негіднику, згадуй… Смакуй мою сечу…
О’Ніл виходить.
Волоцюга розвертається в тому напрямку, куди вийшов агент, і кидає слова у порожнечу.
Волоцюга. Це все, що ви можете? Роками стежите за генієм — і ні на дюйм не просуваєтеся, ба гірше, втрачаєте над ним контроль. Дурний як пень! Шантрапа!
Чути клацання дверцят. Авто О’Ніла рушає.
Волоцюга. Ні, ви тільки подумайте: Айнштайн веде боротьбу заради подібних типів! Виборює мир для всіляких гуверів, о’нілів та маккарті[10]! О, як він помиляється, як помиляється! Бомби варто скидати на дитячі садки, де вирощують ідіотів!
Він не помічає, як за його спиною з’являється Айнштайн — знесилений, з ціпком.
Айнштайн. Даєте рибам прочухана, га?
Волоцюга ледь не падає від подиву й радощів.
Волоцюга. Ви! Це справді ви?!
Айнштайн. Сподіваюся, ви не приймете мене знову за волоцюгу, подібного до такого собі Найнштайна?
Волоцюга. О, ви мене заспокоїли… Бо мені сказали… що вам ведеться недобре.
Айнштайн. Сказали? Хто?
Волоцюга. Та… Звичайні люди, у місті.
Айнштайн. То переказуйте «людям» вітання: вони мали рацію. У моєму житті були й кращі миті.
Волоцюга квапиться допомогти Айнштайнові сісти.
Волоцюга. А як вам пощастило сюди дістатися?
Айнштайн. В авто чекає моя помічниця Гелен Дьюкас.
Волоцюга. Ви що, приїхали… до мене?!
Айнштайн. Я ж обіцяв, що ми зустрінемося, коли місяць буде у повні. Адже ваші місяці — блискучі! То яким буде цей вечір?
Вони сідають.
Айнштайн підводить голову і закутується в теплий плед.
Айнштайн. Зараз подивимось!
Волоцюга. Мудрець, який не в змозі передбачити всі наслідки своїх учинків, обмежується спогляданням.
Айнштайн (явно вподобавши вислів). Непогано!
Волоцюга. Зазвичай я так казав дружині, коли не мав бажання клопотатися господарством.
Айнштайн. Шкода… Ви надто пізно поділилися зі мною цією мудрістю — я вже не зможу нею скористатися. (Роздивляється місяць.) Слухайте, цього разу ви перевершили самого себе! Це просто розкішно! Шедевр! Такий місяць вартує щонайменше п’ятнадцяти доларів.
Волоцюга. Оце вже ні! Дозвольте вам його подарувати.
Айнштайн дістає з кишені жмут купюр і сує його до кишені Волоцюги.
Айнштайн. А я наполягаю! Вам вони потрібніші, ніж мені.
Волоцюга, збагнувши, що це — прощальний подарунок, не в змозі навіть подякувати. Він німіє від горя.
Айнштайн. Чи бачите ви кордони, коли дивитися на небо? А коли милуєтеся зірками, то чи важать для вас усі ці дрібниці — паспорти, візи, митні контролі та колір шкіри?
Волоцюга скрушно хитає головою.
Волоцюга. Насправді волоцюга — це ви. Без коріння, без батьківщини, всюди чужий і, водночас, усюди немовби вдома. Ви — надто людяний. Блукаєте не лише землею, а й небом, спілкуючись із зірками, мов прочанин до безкраю, володар відносності… Порівняно з вами я — справжнісінький буржуа, пристосуванець і недолугий шкарбун!
Вони сміються, ніби позбувшись тягаря.
Волоцюга. Слухайте, пане Айнштайне, чому саме я?
Айнштайн. Бо — ви.
Волоцюга. Однак я нічим не відзначився, не робив відкриттів…
Айнштайн (зітхнувши). А я не впевнений, що мене поважають за мої винаходи чи за те, що я спонукав інших до відкриттів… (Нахиляється до Волоцюги.) У вас добре серце. Я переконаний: ви не здатні на зраду.
Волоцюга. Ви так гадаєте?
Айнштайн. Поза сумнівом, агенти ФБР до вас час від часу чіплялися… До речі, даруйте мені за цей клопіт.
Зворушений Волоцюга тягнеться обійняти Айнштайна, але стримується.
Айнштайн. Гувер, Трумен, Маккарті… Нам не домовитися. Це все одно, що намагатися познайомити жайворонка з акулою. Вони вдають, нібито їхня політика ґрунтується на моралі, а я, поки там що, шукаю, куди скерувати свою мораль.
10
Йдеться про Джозефа МакКарті (1908–1957) — американського сенатора, ім’ям якого названо «маккартизм»: гоніння на комуністів у США в 1950–1954 роках.