— Так. Якийсь водій збив двох перехожих і втік. Години зо три тому.
— Убив? — спитала Крістіна.
Полісмен кивнув.
— Семирічну дівчинку. — Потім, дивлячись на їхні злякані обличчя, пояснив: — Переходила з матір’ю дорогу. Мати в лікарні. Дитина загинула на місці. Водій не міг не помітити, але навіть не зупинився. Втік, мерзотник!
— Ви його знайдете?
— Обов’язково, — впевнено кивнув полісмен і, показавши на бар’єр, додав: — Ті хлопці своє діло знають, а цей випадок їх особливо обурив. До того ж на дорозі знайдено уламки скла, та й на машині мають бути сліди.
Ззаду наближалося кілька автомобілів, і полісмен знаком звелів Крістіні їхати далі.
Поки дівчина повільно вела машину повз огорожу, обоє мовчали. Якась невловима асоціація, неясна гадка не давала Пітерові спокою, але пробитися в свідомість не могла. Нарешті він вирішив, що думки його сплутала розповідь про нещасний випадок, раптова картина трагедії; проте невиразний, тривожний неспокій ятрив його, й отямився він тільки тоді, коли Крістіна сказала:
— Ну от, ми майже вдома.
Вони звернули з Єлісейських Полів на Прентіс-авеню. А за хвилину зупинилися на стоянці перед триповерховим будинком сучасної архітектури.
— В крайньому разі, — бадьоро вигукнув Пітер, — я завжди зможу влаштуватися барменом!
Він готував коктейлі у вітальні — приємній кімнаті, де переважали м’які синьо-зелені тони, а Крістіна поралася в розчиненій кухні — розбивала над мискою яйця.
— А ви вже барменом працювали?
— Доводилось. — Він відміряв нігтем на пляшці три унції віскі, налив порівну в дві чарки, потім узявся за пляшечки з ангостурою і пейшом[6]. — Коли-небудь розповім.
Подумавши, Пітер додав ще трохи віскі, потім носовиком витер краплі з синього килима і, випроставшись, обвів поглядом затишну вітальню. В кімнаті стояла старосвітська французька софа (оббивка — синє й зелене листя на білому полі), двоє хеплвайтських стільців[7], комод з мармуровим верхом і низенький інкрустований буфет, на якому Пітер готував коктейлі. На стінах висіли кольорові ліногравюри місцевих графіків-французів і одна олією намальована картина якогось сучасного імпресіоніста. Кімната була мила й привітна. «Як і її хазяйка», — подумав Пітер. Лише громіздкий, неоковирний годинник, що цокав біля його вуха на буфеті, контрастував з обстановкою. Годинник цей, із чудернацькими бронзовими закрутками й розмитим, стертим циферблатом, походив, безперечно, з вікторіанської епохи. Розглядаючи його, Пітер аж знизав плечима.
Коли він увійшов з чарками до кухні, Крістіна саме виливала збиті яйця з миски на сковорідку, що тихо шкварчала.
— Ще три хвилинки — і все, — сказала вона.
Він дав їй чарку, й вони цокнулися.
— Ну, послухаємо, що ви скажете, — промовила Крістіна. — Омлет готовий.
Вона недаремно пишалася своїм умінням — легкий, присмачений зіллям омлет танув у роті.
— Справжній делікатес! — вигукнув Пітер. — Якби ж то його всюди так готували!
— А ще я вмію варити яйця.
Він поблажливо помахав рукою.
— Перевіримо як-небудь за сніданком.
Потім вони повернулися до вітальні, й Пітер змішав ще два коктейлі. Доходила вже друга година ночі.
Сидячи біля неї на софі, він кивнув на недоречний у цій кімнаті годинник.
— У мене таке враження, ніби ця махина супиться на мене — мовляв, чи не час тобі вже йти?
— А він може, — відповіла Крістіна. — Це батьків годинник, стояв у нього в кабінеті, перед очима в пацієнтів. Єдина річ, яку я забрала з собою.
Вони посиділи мовчки. Колись Крістіна розповіла йому про авіакатастрофу у Вісконсіні — розповіла спокійно, без емоцій…
Нарешті він стиха проказав:
— Певно, коли це сталося, найстрашнішою була самотність.
— Я хотіла вмерти, — відповіла вона просто. — Та потім це минуло. Через якийсь час.
— Яким?
Вона силувано всміхнулася.
— Душевні рани загоюються швидко. Оте бажання — вмерти — зникло за тиждень чи за два.
— А потім?
— Приїхавши до Нового Орлеана, я наказала собі: більше не думай про це. Але не думати не могла. І легше мені не ставало, а навпаки, гіршало. Я розуміла: треба щось робити, але де себе подіти — не знала.
Вона замовкла, і Пітер спитав:
— А що ж далі?
— Можна було б повернутися до університету, але я поклала собі не вертатись. Вчитися заради самого тільки диплома не хотілося, та й навчання втратило принадність, почало видаватися забавою.
— Я вас розумію.
Крістіна задумано піднесла до губ чарку. Дивлячись на її чіткий профіль, він подумав, що цій дівчині, видно, не позичати ні витримки, ані самовладання.