— Хто там? — почув він жіночий голос, який не належав його дружині.
— Моє прізвище Вістович, — трохи розгублено відповів чоловік. А потім додав: — Я з поліції.
— З поліції? — здивувалася жінка. — Що вам потрібно?
— Я шукаю Анну Каліш... Вона тут живе?
Кілька секунд тривала тиша, а потім почулося клацання замка. Двері відчинилися. На порозі постала молода білявка у строгому, як для пішої прогулянки, одязі. Комісар зняв капелюха і привітався.
— Доброго дня, пане Вістовичу, — відповіла жінка. — Пробачте, я не знала, що Анна чекає на вас. Прошу заходити...
— Пані Каліш удома? — знову уточнив комісар.
— Так, — кивнула білявка. — Дещо зле почувається, тому залишилася сьогодні в ліжку.
— А ви...
— Я її подруга. Анна попросила мене побути з нею. Давайте ваше пальто і капелюха...
Повісивши речі на вішак, жінка провела Вістовича в спальню, де з вологим компресом на голові лежала його дружина. Побачивши гостя, Анна кволо всміхнулася.
— Адаме, дорогий... Як добре, що ти приїхав. Правда, я чекала тебе трохи раніше.
— Залізничне сполучення не бездоганне, — сказав комісар, сідаючи на стілець поруч із ліжком.
— Так, але я не чекала тебе сьогодні. Думала, ти також надішлеш мені телеграму... Бачиш, у мене зупинилася Хільда.
— Нічого, — бадьоро сказав той, — але ж для мене ти знайдеш куточок?
— Правду кажучи, якось... не пасує...
Вона замовкла, дивлячись на комісара чи то благальним, чи то рішучим поглядом.
— Що ж... Гаразд, — Вістович закусив нижню губу, подумки пригадуючи, який довгий і важкий шлях він подолав заради неї, а головне — чим довелося ризикнути, аби шеф відпустив його. Адже рано чи пізно Шехтель довідається, що зізнання того Дмітрія Кравцова неправдиві. І на Берлін він вказав тільки тому, що комісар його змусив. Вістович ковзнув поглядом по її блідому обличчю, обрамленому розтріпаними кучерями, яку середньовічної мучениці. Він мав би розлютитися, сказати Анні зараз усе, що думає, але натомість продовжував мовчати. Його дружина все ще була збіса вродливою. І ця її врода, як і раніше, його роззброювала, перетворювала на покірного і слухняного полоненого.
— Що ж усе-таки сталося? — видавив він із себе через кілька хвилин. — Чому ти надіслала мені телеграму?
Анна важко зітхнула й трохи підвелася, спершись на лікті.
— Надіслала, бо втрапила в халепу, а ти єдиний в усьому світі, хто може мені допомогти...
Сказано було це з таким відчаєм і такою щирістю, що комісар майже пробачив їй своє теперішнє дурнувате становище.
— Близько тижня тому в своїй гримерці я знайшла дивну записку від незнайомця з проханням про негайну зустріч, — почала свою розповідь Анна. — Спершу не збиралася йти, але він просив зустрітися в невеличкому ресторані на набережній. Це два кроки від театру, тому я прийшла. У записці ще мовилося, що справа дуже важлива.
— Ти була впевнена, що записку написав чоловік, а не жінка? — запитав Вістович.
Анна відвела погляд.
— Жінки не пишуть мені записок...
— Ти зберегла її?
— Здається, ні.
— Жаль. Що ж, слухаю далі.
— Я спізнилася, але незнайомець мене дочекався. Поводився стримано і ввічливо. Сказав, що він комісар Кріпо.
— Як його звати?
— Лютке... — напруживши пам’ять, пригадала актриса. — Йоахім Лютке. Ми замовили дві склянки вина, але тільки для того, щоб кельнер від нас відчепився. Потім він швидко сказав, що справа надзвичайно серйозна. Мовляв, питання життя і смерті... Втім, договорити не встиг. Мабуть, помітив когось за моєю спиною, бо обличчя його раптом посіріло, а погляд став переляканий, як у загнаного звіра. Попросив мене розіграти сцену невдалого побачення і прийти ввечері до нього додому.
Комісар не втримав цинічної посмішки.
— Я знаю, про що ти думаєш, Адаме, — поспішила сказати жінка, — але він так переконливо говорив і так мене налякав, що я скорилася. Ввечері я сіла в поїзд і поїхала до нього на Рінґбан. Мені хотілося дізнатися в чому річ і покінчити з цим!..
— Поїхала туди сама?
— Так. Тепер я розумію, що це було дурістю, а тоді мене охопив страх. Я сама собі не належала...
— Як ти дісталася туди? — раптом запитав комісар.
— Кажу ж, поїздом. Звідси, зі Шпандау, вони ходять до пізньої ночі.
— А від станції?
— Не пам’ятаю. Здається, взяла фіакр... А що?
— Нічого. Просто намагаюся зрозуміти, хто тебе міг бачити дорогою. Продовжуй.
— Я піднялася сходами до його помешкання. Двері були відчинені, і з квартири нестерпно тхнуло горілим. Всередині починалася пожежа. Але найстрашнішим було те, що Лютке мертвим лежав на підлозі...
На цих словах голос Анни зламався, а тіло затряслось від ридання. Вістович обійняв її й дочекався, коли та заспокоїться. Як же давно вона не була так близько до нього.
— Ти була впевнена, що він мертвий? — запитав комісар, коли жінка повернулася в попереднє положення.
— Не знаю. Він лежав...
— Було видно кров?
— Ні, але наступного дня газети написали про вбивство.
— Однак ти не маєш певності, чи був цей Лютке мертвим на той момент, коли ти його знайшла?
— Ні... О Господи! А якщо він і справді ще був живий?.. Я ж могла якось допомогти йому...
Жінка заридала знову.
— Анно, чи маєш ти бодай найменше поняття, про що покійний хотів з тобою поговорити? — урвав її плач комісар.
Актриса заперечно хитнула головою.
— Гадки не маю... Але я боюсь. Боюсь найперше того, що мене знайдуть і звинуватять у причетності до вбивства. Я не хочу до в’язниці. В мене все йшло так добре тут! Нові люди, нові ролі, нове місто!..
У двері кімнати постукали, і всередину зайшла Хільда, одягнена, як для виходу.
— Куди ти зібралася? — злякано запитала Анна.
— Мені час. Лишу вас удвох.
— Ні, не йди!
— Анно, але ж...
— Не йди, — повторила жінка, — ти мені потрібна!
— Справді, не йдіть, — підводячись, сказав комісар, — інакше мені не буде на кого її залишити.
— Ви зупинилися десь? — запитала в нього Хільда.
— Так... Маю резервацію в готелі.
— Адаме, — мовила Анна, шукаючи вологим поглядом його очі, — ти допоможеш мені?
Вістович кивнув.
— Зроблю все, що зможу... Моє шанування, — додав він, ідучи до виходу, — не проводжайте.
Вийшовши знову на вулицю, Вістович з подивом помітив, що на місто вже почали опускатися сутінки. А була ж заледве четверта. «Бісова осінь», — подумав він і подався туди, де, на його думку, мав би знаходитися центр міста. Слід було шукати ночівлю, але найперше — добру вечерю, бо шлунок вже про себе нагадував голодним бурчанням. Завернувши в першу-ліпшу кнайпу, комісар сів за вільний столик. Підійшов кельнер, і Вістович замовив картопляний салат зі шніцелем, а також попросив принести йому сьогоднішні газети. Таким чином, доки готувалася його вечеря, він міг із користю витратити час. У місцевій «Spandau Zeitung» ані словом не згадувалося про вбивство комісара Кріпо, зате дві берлінські газети присвятили цьому випадку цілу шпальту. Журналісти висували різні версії: припускали, що поліцейському могли помститися злочинці, яких він колись віддав під суд, що в помешкання проник злодій, якого той намагався затримати, а також, що Лютке був п’яний і ненароком перевернув гасову лампу, потім зомлів і задихнувся. Остання версія видалася Вістовичу найоригінальнішою і, попри втому, добряче його розвеселила. Повідомлялося також, що покійний комісар і сам розслідував убивство знаного банкіра Штефана Дрезена, якого знайшли мертвим посеред парку Фрідріхсгайн наприкінці жовтня. «Чи пов’язана загибель пана Лютке з цією справою? — запитував наостанок журналіст Франк Більмер. — У Кріпо мовчать, ніяк не коментуючи смерть колеги, посилаючись на таємницю слідства. Звісно, поліція має на це право. Але свої права має й громадськість. Наприклад, знати, що Берлін стає чи не найнебезпечнішим з усіх німецьких міст!» На щастя, ніде не згадувалося про Анну. Втім, це не означало, що про її візит до помешкання вбитого не стало відомо поліції... Якщо так, то допомогти їй буде вкрай важко. З іншого боку, якби слідчі про це довідались, тоді принаймні допитали б її. Так зробив би сам Вістович. Правда, невідомо, які там методи в берлінському Кріпо...