— Не виключено, що ці дві справи між собою пов’язані, — тихо огризнувся той.
— Можливо.
Чоловік підвівся й підійшов до Вістовича.
— Мене звати Теодор Фішер, — представився він, простягнувши руку, — я заступник директора А III b. Прошу вибачення за наше вторгнення, але це був найкращий спосіб поговорити подалі від сторонніх очей і вух. У вас тут можна курити?
Комісар кивнув. Тоді Фішер дістав цигарку, встромив її до рота і підпалив. За цей час Вістович устиг його розгледіти. Чоловік був майже однакового з ним зросту, мав атлетичну статуру і кругле обличчя з рожевими, як у юнака, щоками, м’ясистими губами й широким носом. Погляд мав важкий, як боксерський удар. Одягнений був у штатське, але рівна постава видавала військового.
— Ви, пане Вістовичу, ледь не розсекретили нашу агентку, — жартівливо продовжив Фішер, вказуючи цигаркою на Клавдію, — не знаю, куди там дивиться в Лемберзі полковник Редль, але на його місці я зробив би усе, щоб перетягнути вас у контррозвідку.
Вирішивши не відповідати, комісар ковтнув бренді все ще з думкою, що мав би смакувати ним зараз наодинці.
— Ми вже два місяці стежимо за цими змовниками. Я маю на увазі фон Гарпе, Ніцпона, Еберта та полковника Альсдорфа, яким заманулося укласти угоду з дияволом начебто для благородної мети. Всі вони люди поважні, до того ж фон Гарпе й полковник займають важливі державні посади. Саме тому оминути увагою їхню домовленість з Удо Вінкелем Відділ III b аж ніяк не міг. Клавдія, на щастя, вже давно працює на нас, тому основну роботу ми доручили їй, — сказав Фішер. — А в який спосіб їй доводилося передавати нам інформацію, ви знаєте... На жаль, у цього покидька Вінкеля агентів не менше, ніж у нас.
— Хто була та дівчина, з якою ви були на мосту? — запитав у Клавдії Вістович.
— Вона також наша людина. Але... — жінка глянула на свого шефа, мовби питаючи в нього дозволу, — аспірантка.
— Аспірантка? — не зрозумів комісар.
— Бачте, пане Вістовичу, Клавдія має чимало обов’язків, — пояснив Фішер, — один із них — це навчати молодих агенток. От саме з однією з них вона й прогулювалася того вечора. Тому «аспірантка» — це, мабуть, підходяще слово.
— Практичні заняття? — усміхнувся комісар.
— Саме так.
Фішер докурив свою цигарку, але одразу ж запалив нову.
— Що ж, а тепер відвертість за відвертість, — сказав він, завдавши співрозмовнику того самого удару-погляду. — Ми знаємо, що ви назвали Вінкелеві убивцю. Це граф Дємідов, який до того ж працював на російську амбасаду. Все так?
— Так, — відповів комісар.
— І ви переконані, що це не помилка?
— Навпаки. Я переконаний, що це помилка, пане Фішере.
Очі того стали круглими.
— Тобто Дємідов — не вбивця?
— Він мерзотник, психопат, справді російський шпиг, він довів кількох людей до страшного самогубства, але Ціммермана, Дрезена, а тим більше Лютке він не вбивав.
— Тоді чому ви на нього вказали?
— Якби я цього не зробив, мені б настав кінець. Ваша агентка не дасть збрехати.
— І Дємідов став жертовним цапом?
— Якщо хочете — так.
— Що ж, тоді цілком розумний хід, скажу я вам, комісаре. Цілком розумний... Але хто справжній убивця, ви знаєте?
— Знаю.
— То скажіть.
— Я не маю достатньо доказів, тож волів би змовчати.
— Шкода. Але ви збираєтеся завершити це розслідування?
— Я збираюся додому, пане Фішере.
— І покинете все на півдорозі? — здивувався той.
— На жаль, один у полі не воїн. Тому — так.
Фішер наблизився до нього майже впритул.
— Але ви не один, комісаре, — промовив він, видихаючи в його бік синій масний дим. — Якщо хочете знати, тутешній піхотний полк виділив нам півсотні солдатів для вирішення проблем, які створює Німецькій державі Удо Вінкель. Не забуваймо про поліцію, яка після загибелі Йоахіма Лютке в цю справу не втручалася. Однак, повірте, в Кріпо дуже хочуть взяти за горло вбивцю найкращого з берлінських слідчих. Тому не кажіть мені про одного в полі... Ми хоч зараз можемо оточити цей бісів готель «Велика Пруссія» і взяти Вінкеля, але нам треба більше. Треба знати, хто з тих чотирьох змовників шпигує для росіян. Адже це хтось із них, чорт забирай! І ви це знаєте, комісаре. Тому добудьте докази, вкажіть на нього, і нехай це стерво повісять разом із Вінкелем. Зробіть це, і у вас назавжди залишаться могутні друзі в Пруссії. Обіцяю.
Фішер відійшов убік, щоб загасити цигарку.
— А ще ми вдамо, що не знаємо про ті сорок тисяч марок, які ви отримали від цього мафіозі, — додав він наче мимохіть, — окрім того, що ви не сплатили ані марки податку, ці гроші мають сумнівне походження. Німецька держава за таке суворо карає, пане Вістовичу.
— Дуже люб’язно з вашого боку не залишити мені вибору, — промовив комісар і одним ковтком допив решту бренді зі своєї склянки.
Фішер засміявся.
— Що вдієш, йдеться про інтереси держави, — сказав він. — Завелика розкіш подарувати вам більше, ніж один варіант дій. Зате матимете надійний тил. Не дарма ж ми об’єднали сили з нашими австрійськими колегами.
На цих словах чоловік вказав на Редля. Втім, Вістович вже за ним не стежив. Львів’янин відвернувся до вікна й просто чекав, коли візит цих трьох осіб нарешті закінчиться. Мабуть, відчувши це, вони почали збиратися.
— Бувайте, комісаре. Проводжати нас не потрібно, — іронічно зауважив Редль.
— Ще раз прошу вибачення, що був змушений розмовляти з вами дещо... категорично, — сказав наостанок Фішер, — сподіваюся, коли все закінчиться, матиму приємність запросити вас на чарку...
Він знову простягнув Вістовичу руку. Той мовчки її потис.
— До речі, — дещо притишено заговорив позенець, переконавшись, що Редль і Клавдія вийшли з вітальні в коридор, — зустрічі з вами шукала одна юна особа. Акурат перед нашим приходом.
— Про кого це ви? — не зрозумів комісар.
— Про кельнерку з «Café International». Я впізнав її тільки тому, що й сам полюбляю там снідати, — пояснив Фішер. — Не заставши вас удома, дівчина поспішила на двірець, але... — він глянув на годинник, — боюся, вона спізнилася. Поїзд до її рідного Ґнесена сьогодні вирушає на годину раніше.
Комісар відчув, як до голови йому прилинула кров.
— І де вона, по-вашому, зараз? — запитав він.
— Знаєте, в цьому холодному осінньому Позені їй особливо нікуди йти. Тому не зачиняйте дверей, — відповів Фішер.
Коли непрохані гості залишили його помешкання, комісар якийсь час міряв кроками кімнату, потім також вийшов спершу з квартири, а відтак з будинку. Вулиця була порожня. Холод розігнав перехожих по домівках, і хідниками бродив тільки крижаний вітер, високо підкидаючи неприбране листя і вчорашній пошматований номер «Pozener Zeitung». Гасові ліхтарі сяк-так розбавляли темряву, проте вона все ще лишалася густою і важкою, мов старе покривало. Вістовичу подумалось, що для того, аби помітити когось бодай за кілька кроків посеред цієї ночі, недостатньо зору. Треба ще мати собачий нюх.
Аби якось виправдати свою присутність на цій безлюдній вулиці, комісар закурив. Дим різко полинув кудись угору, зникаючи, мов привид, між безлистими гілками міської липи. Втім, за кілька хвилин, добряче змерзнувши, комісар пожбурив труп своєї цигарки на землю і рушив назад до будинку. Та не встиг він торкнутися дверної ручки, як хтось несміливо його покликав:
— Пане Вістовичу...
Чоловік озирнувся. Під ліхтарем, кутаючись у легеньке пальто, стояла Маґда. Не треба було уважно придивлятися, щоб зрозуміти, як сильно вона змерзла.
— Я приходила до вас, а потім спізнилася на свій поїзд... і тепер...
— Зайдіть досередини, — запросив він, — тут надто холодно.
Дівчина поволі, уникаючи його погляду, підкорилась. У помешканні комісар взяв у неї пальто і капелюшок. Повісивши їх на вішак, він запросив гостю сісти й запропонував бренді. Маґда відмовилася. Помітивши, що вона досі тремтить від холоду, чоловік приніс теплого коца і дбайливо вкрив її плечі. Дівчина вдячно всміхнулася.