— Знаю, виглядає не надто пристойно... — промовила вона. — Маю на увазі те, що я тут...
— Облиште, — сказав комісар, — ви спізнились на поїзд. Йти вам більше нікуди. То що ж, будете замерзати через цю «пристойність»?
— Все ж я мушу пояснити, — не вгавала дівчина, — ваш вчинок не давав мені спокою. Така нечувана щедрість до людини, яку бачите вперше... Тому подумала, можливо, вам потрібна прибиральниця або кухарка... Або ж я могла б виконувати яку-небудь іншу хатню роботу...
— Дорога Маґдо, — лагідно перебив її Вістович, — на жаль, я, як і ви, нетутешній і скоро, маю надію, повернуся додому, а в цій квартирі замешкають інші люди. Якщо хочете, лишіть свою рекомендацію, і я спробую їм передати.
— Буду вам вдячна, але мені йшлося саме про вас...
— Я приготую вам чаю, — комісар звівся на ноги, — зігрітись вам не завадить...
І вже виходячи з вітальні, він раптом запитав:
— А як ви дізналися мою адресу?
— Дуже просто, — усміхнулася Маґда, — на аркуші, в який ви загорнули гроші, відбився запис із попередньої сторінки. Адже це був листок з вашого записника, чи не так?
Вістович глянув на неї з неприхованим захопленням.
— Ваша правда, — сказав він.
— Звісно, — продовжила дівчина, — це могла бути будь-яка інша адреса, яку ви занотували, але мені пощастило. Так я і знайшла ваше помешкання...
— Прекрасно, — похвалив її чоловік, — шкода, що ви не моя помічниця.
— Охоче б працювала в поліції, — раптом зауважила Маґда, — якщо тільки жінкам це дозволено.
— А звідки ви знаєте, що я поліцейський?
— Ви... виглядаєте як детектив. До того ж тоді в ресторації, коли ми вперше зустрілися, одразу ж розповіли все про мою матір, ніби мій давній друг, — пояснила дівчина.
— Приємно бути вашим другом, — тепло сказав комісар і зник на кухні.
Повернувся він за якийсь час, тримаючи в руках гарячу чашку. Маґда сиділа на тому ж місці й усе ще вкривалася коцом. Вістович поставив чай на столик перед нею.
— Маю до вас одне прохання, — сказав чоловік, коли вона, подякувавши, обережно піднесла чашку до губ, — чи можете мені ще раз показати той аптечний рецепт, який ви мали при собі в «Café International»?
— Так, він при мені, — здивовано відповіла вона, — збиралася купити сьогодні ліки, але не встигла...
Вістович взяв у неї списаний кривими літерами листок і уважно його роздивився.
— Щиро кажучи, не розумію там ані слова, — додала Маґда.
— Я також, — відповів комісар, — та все ж, одна річ для мене надзвичайно важлива.
— Яка?
— Назва аптеки. Справа в тому, що я вже бачив рецепт із такою самою емблемою...
— «Під Золотим Левом», на Альтер Маркт, — сказала дівчина, — ви легко її знайдете.
— Чудово, — вдоволено відповів чоловік і повернув їй листок, — вельми вдячний за таку інформацію.
Він підвівся й вирішив перейти до розмови, яку обоє відтягували як могли:
— Гадаю, тут у вітальні вам буде найзручніше, — сказав він, — канапа дещо жорсткувата, але...
— Що ви, не турбуйтесь за мене! — Маґда схопилася з крісла.
— Я принесу постіль, — промовив комісар якомога лагідніше.
Йдучи, він мовби ненароком залишив на столі свій записник. Попри те, що згорток з чистою постіллю був у сусідній кімнаті і до того ж на видному місці, чоловік возився з ним навмисне довго. Поміж тим, відчиняв і зачиняв шафу, гучно лаяв свій безлад, ходив з кутка в куток, словом, робив усе, щоб Маґда достатній час лишалася на самоті. Коли врешті повернувся до вітальні, то застав її в ще більшому розпачі, ніж півгодини тому на вулиці. Однак до палітри переживань дівчини додалося ще щось: чи то розчарування, чи то досада.
Вістович глянув на свій записник. Одразу помітив, що його відкривали. Зрештою, Маґда не надто й намагалася приховати цього факту, бо на місце поклала його зовсім не так, як він лежав спочатку. А таких огріхів не припускаються навіть гімназистки, що потайсвіту читають щоденник подруги.
— Дуже люб’язно було з вашого боку лишити мені там записку, — тихо промовила дівчина.
— Я всього лиш попросив передати вітання Клавдії, — відповів комісар, — не знаю, чи ви найкраща її студентка, але точно — найчарівніша.
Поклавши згорток із постіллю на канапу, він вмостився у крісло й закурив, не спускаючи з Маґди очей.
— А ще ви вважаєте мене невдячною, правда?.. — дівчина все ще не дивилася на нього. — Допомогли мені, а я зібралася за вами шпигувати...
— Зовсім ні. Ми ж бо зустрілися вже після того, як вас було прийнято до III b. Тому ви робили свою роботу, а я — свою. Крім того, гроші, які я вам дав, зовсім не мої. До речі, з боку ваших зверхників доволі розумно було влаштувати вас у «Café International». У такому закладі часто трапляється риба, за якою не гріх і наглянути.
— Кепська ж з мене шпигунка, — з досадою в голосі промовила дівчина, — ви, мабуть, одразу про все здогадалися?
— Не одразу... Річ у тому, люба Маґдо, що в записнику я не нотував своєї позенської адреси. Точніше, записав там тільки вулицю. Отже, ви не могли знати номер будинку. Проте, це радше помилка добродія Фішера та вельмишановної Клавдії, аніж ваша. Бо саме вони вигадали вам цю легенду з перебитим текстом.
— Втім, я поспішила назвати вас поліцейським.
— А от тут маєте рацію, адже не пригадую, щоб я вам про це розповідав. Хоча на той момент ви просто підтвердили мій здогад.
Загасивши недопалок, чоловік запалив нову цигарку.
— Скажіть найголовніше, дорога Маґдо, — продовжив він, — що ви намагалися відшукати в моєму записнику? Одразу дозвольте вам поспівчувати, бо з таким почерком я не потребую жодного шифру. До того ж пишу русинською. Мовою, яку ви навряд чи знаєте.
— Бачу, ви заповзялися мене знищити, пане Вістовичу, — сказала дівчина.
«Знищити тебе? — подумав комісар. — І це після того, як ти, сама того не знаючи, допомогла мені пережити ув’язнення у психопата Вінкеля?.. Дурна ти квітко серед цього смердючого гноїська».
— Ні, Маґдо, ви не мій ворог, а тому в A III b ніколи не дізнаються про нашу розмову. Принаймні від мене. Зрештою, — додав він, підводячись, — не так вже й важливо, що вам було потрібно з нотатника. Важливо, щоб ми повірили одне одному. Бо ж до ранку перебуватимемо під одним дахом.
— Я можу піти.
— Якщо підете, то викриєте себе з головою. Клавдія вам такого не подарує. Тому лишайтеся так, ніби нічого не сталося. Завтра їм розкажете про мій кошмарний почерк і диявольську кирилицю. Тобто про те, що вам не вдалося зрозуміти з моїх записів ані слова. Постіль розпакуєте самі...
Чоловік рушив до виходу.
— Вони хотіли знати, чи ви самі не пов’язані з росіянами. У записнику я шукала якихось імен і контактів російської амбасади, — гарячково промовила дівчина навздогін.
Зупинившись на якусь мить, Вістович усміхнувся.
— Хороший хід, — сказав він, не озираючись, — на місці Фішера я хотів би знати те саме... Добраніч, Маґдо.
Діставшись кімнати, в якій він удавано порядкував кілька хвилин тому, чоловік роздягнувся й ліг на старе незручне ліжко. Старі пружини вп’ялися в його тіло, мов стерті зуби якогось вмираючого звіра, але попри це Вістович швидко й міцно заснув.
Було за північ, коли сон його раптом урвався і, розплющивши очі, комісар побачив, що кімната щедро залита місячним світлом. Чоловік перебував ще тільки на берегах свідомості, остаточно не прокинувшись, але він шкірою відчув, що в кімнаті був не сам. Перш ніж навіть мигнула думка про зброю, яку він, про всяк випадок, тримав під подушкою, просто перед ним з’явилася тендітна жіноча постать. У його помешканні була зараз тільки одна жінка, і від цієї думки всередині запекло, як від добрячого ковтка міцного алкоголю. Він, мовби звір, чув її запах і вдихав його так глибоко, як тільки міг.
Маґда — шпигунка, отже, в її руках зараз могла б бути зброя, але комісар лежав нерухомо. Можливо, вирішив, що зробив для неї надто багато хорошого, аби вона бажала йому зла. А може, заради такої миті був готовий і до найгіршого. Так чи інакше, Вістович не ворухнувся, аж доки вона не стала просто над ним. Чоловік не бачив її обличчя, а тому не знав, чи дивиться вона йому зараз у вічі. Йому лишалося тільки напружити слух, щоб не пропустити її слова.