Вістович витер обличчя й поправив гарнітур.
— Всі в клубі? — запитав він.
— Так. З ними той здоровань із III b. Фішер.
— Чудово. Отже, ці люди в надійних руках.
Ще не переступивши порога, Вістович почув, як полковник Альсдорф голосно обурювався і вимагав негайно всіх відпустити, інакше поліцію і всю контррозвідку очікував передчасний кінець світу. Зайшовши, комісар побачив Фішера, який мовчки вислуховував усі погрози, хоч і було помітно, що добряче при цьому нервувався. Самковський лишився за дверима.
— Вістович! Нарешті! — з полегшенням вигукнув полковник. — Може, хоч ви поясните, що тут відбувається?
Комісар подивився на добре знайомі обличчя Еберта, фон Гарпе, Ніцпона та власне полковника, що стояв просто перед ним, і спокійно відповів:
— Сюди вас, добродії, як завжди запросив Удо Вінкель. Тож можна почати хоча би з цього.
— Особисто я не знаю ніякого Вінкеля, — категорично вимовив статс-секретар.
— Що ж, це ваша справа. Гадаю, пан Фішер думає інакше, але мова не про це. Я всього лише поліцейський комісар з далекої Ґаліції, і в мене для вас погана новина: один із вас, панове, вбивця і російський шпигун.
— І хто ж? — виклично запитав Еберт.
— З вашого дозволу, я повернуся до початку й нагадаю вам, якою зброєю було вбито усіх трьох жертв. Тонкий прекрасної роботи стилет, який чудово пасував би для якогось ритуалу...
— Тобто в Дємідова цю зброю не знайшли? — запитав Ніцпон.
— Ні. Воно й не дивно, бо російський граф її ніколи не мав.
— Як все-таки цікаво, — сказав Ніцпон, — але за вашою логікою, комісаре, виходить, що цей кинджал належить комусь із нас.
— Саме так.
— І кому ж?
— Чоловікові, який застосовує його, щоб пробивати серця оленів і кабанів під час полювання. Ви, мабуть, знаєте, що Вінкель передав мені папку з усіма матеріалами, які стосуються нашої справи. Так-от, серед них було мисливське фото добродія фон Гарпе, де він позує з цією зброєю на поясі.
— Отже, фон Гарпе... убивця? — промовили одразу всі троє.
— Що за дурня! — обурився статс-секретар. — Так, у мене є цей кинджал. Так, я про це змовчав! Але, чорт забирай, я нікого не вбивав!
— Неправда, Herr Staatssekretär, — заперечив Вістович.
— Що «неправда», трясця вашій матері?! — чоловік перейшов на крик.
— Неправда те, що кинджал у вас, — уточнив той, — і якби ви таки вибралися на полювання цієї осені, то зауважили б, що зброя зникла. Цей стилет у вас украли.
— Але... хто? — статс-секретар все ще важко дихав.
— Той, хто має тверду руку й чудово вміє вправлятися зі зброєю.
— Не клейте дурня, пане Вістовичу, — хрипло озвався полковник, — я єдиний військовий серед усіх. Підозрюєте мене, то так і скажіть. Але, хай вам біс, це помилка!
Комісар не встиг будь-що відповісти Альсдорфу, коли до них підбіг до краю стурбований Самковський.
— Шефе, там... — він затнувся, спинивши погляд на решті присутніх.
— Говоріть, — наказав той.
— Там труп.
Усі, хто сиділи, посхоплювались зі своїх місць.
— Де «там», пане ад’юнкте? — перепитав комісар.
— У залі для кальяну.
Вістович повернувся до присутніх.
— Буду вдячний вам, шановні добродії, якщо ви залишитеся на своїх місцях, — сказав він, — я також вас не покидатиму.
— Хіба вам не цікаво оглянути жертву? — запитав фон Гарпе.
— Впевнений, що мій помічник, ад’юнкт Самковський, хоч поверхово, але вже це зробив і потішить нас коротким звітом. Передаю йому слово, — сказав комісар.
Підлеглий Вістовича прочистив горло й протокольним голосом доповів:
— Вбито чоловіка приблизно тридцяти років. У кишені знайдено документи на ім’я Маркуса Щипака. Обслуга готелю впізнала в ньому боксера, що брав участь у поєдинках, які час від часу тут проводилися...
— Повторіть ім’я, — перебив комісар.
— Маркус Щипак, — проказав Самковський.
— Дідько... — Вістович сердито прикусив губу. — Яким чином його вбито?
— Нападник завдав біля десяти ударів ножем або кинджалом.
— Можете описати цю зброю?
— Лезо тонке, надзвичайно гостре, судячи з ідеальної форми всіх ран. Руків’я мало виразну ґарду.
— Дякую, пане Самковський. Лишайтесь тут.
— Здається, ваш помічник описав мій кинджал, — зауважив статс-секретар.
— Ви не сказали найголовнішого, — звернувся до Самковського Еберт, — коли сталося вбивство?
Нависла пауза. Ад’юнкт запитально глянув на шефа.
— Саме так! — підтримав його Ніцпон. — Адже якщо боксера вбито в той момент, коли ми всі були тут, значить ви, комісаре, не маєте жодних підстав підозрювати когось із нас...
— Звісно, — кивнув Вістович.
— Назвіть час, добродію Самковський! — повторив Еберт.
— Це сталося щойно, — відказав той.
— Час убивства не має значення, — промовив Вістович.
— Що? — гаркнув полковник. — Це ж чому?
— Тому що насправді Щипак живий і здоровий... Будьте ласкаві, пане Самковський, запросіть Маркуса сюди, — звернувся він до підлеглого.
Ад’юнкт прочинив двері. За мить до клубу зайшов «убитий» і трохи зніяковіло роззирнувся.
— Сідайте, пане Щипаку, — сказав йому Вістович.
— Поясніть, на біса була вся ця комедія? — запитав полковник.
— Щоб розвіяти мої останні сумніви, — відповів львів’янин.
— І що ж, вдалося вам? — сказав Ніцпон.
— Цілком.
— І тепер ви достеменно знаєте, хто вбивця?
— Авжеж.
— І хто це?
— Ви, пане Ніцпоне.
В одну мить всі присутні звернули погляди на фабриканта. Той лише криво всміхнувся, хоча й добряче зблід.
— Ваші докази, — сухо промовив він.
— Все просто, добродію, — сказав комісар. — Ви змусили мене пригадати стару істину: аби сховати яку-небудь річ, треба тримати її під носом у того, хто шукає. У нашому випадку йшлося про знаряддя вбивства. Коли мій підлеглий описав зброю, якою начебто було вбито Маркуса Щипака, ви, як і всі решта, одразу зрозуміли, що мова йде про кинджал фон Гарпе. А оскільки уявний труп було знайдено щойно, то ви ніяк не могли збагнути, яким чином вбивця міг скористатися цим стилетом. Адже він... при вас. У вашому куфері. Мовби не вірячи власним вухам, ви навіть непомітно відкрили його, аби переконатися, що кинджал звідти не зник.
Вістович підійшов ближче до нього.
— Ви не проти? — запитав він, вказуючи на куфер.
— Гадаю, заперечувати марно, — відповів фабрикант і сам простягнув комісарові невелику зграбну валізку, в якій зазвичай тримають документи.
Вістович поклав її на стіл, відкрив і за хвилину вже тримав у руках продовгуватий предмет, загорнений у тканину. Зі згортка він видобув гарний начищений до блиску кинджал.
— Мушу зазначити, за зброєю ви доглядали ретельно, — похвалив він. — Думаю, у фон Гарпе також не буде претензій.
— Чорта з два я візьму кинджал назад, — буркнув той. — Але поясніть мені, комісаре, коли в біса Ніцпон поцупив його в мене?
— Важко сказати, що він його поцупив, — заперечив Вістович, — адже цей кинджал ви передали йому добровільно. Щоправда, небагато при цьому тямили.
— Точніше, одного разу ми грали з фон Гарпе в тарок, — втрутився Ніцпон, — це було в нього вдома. Статс-секретар програв мені чималу суму, а що грошей при собі не мав, то віддав свій дорогоцінний кинджал.
— Але чому я не пам’ятаю про це? — запитав він.
— Бо вжерлися тоді, як свиня. А пити ви вмієте ще гірше, ніж грати в карти, — злосливо закинув фабрикант, — ви, пане Вістовичу, зазначили сьогодні, що кинджал поцупили. Але це неправда. Ви мене обмовили.
— Що ж, прошу вибачення, — мовив комісар, — я сказав так, бо не хотів відкриватись одразу. Зрештою, міг узагалі про це не дізнатись, якби не одна обставина: грати удвох нецікаво, тому з вами був третій. А саме — Штефан Дрезен. Саме він засвідчив своїм підписом криво написаний документ (адже випито було в той день чимало) про те, що статс-секретар фон Гарпе передає «деяку антикварну італійську річ» фабриканту Вальдемару Ніцпону як компенсацію за свій програш. Здогадатися, що це за річ, було неважко. І саме цю записку знайшли слідчі в кишені згодом убитого Дрезена.