— Ще є чоловік Джіни, чи не так?
— Так, — підтвердив Льюїс дуже серйозним голосом. — Ще є чоловік Джіни.
— Ви дуже мало знаєте про нього. І не можна не помітити, що цей молодик почуває себе дуже нещасливим.
Льюїс зітхнув.
— Він не зміг знайти себе тут, у нашому середовищі — ні, не зміг. Він не цікавиться тим, що ми тут робимо, й наша діяльність не подобається йому. Але зрештою, чому б вона мала йому подобатись? Він молодий, грубий і приїхав сюди з країни, де людину цінують за її успіхами в житті.
— Тоді як ми так дуже полюбляємо свої невдачі, — сказала міс Марпл.
Льюїс Сероколд подивився на неї гостро й підозріливо.
Вона трохи почервоніла й забурмотіла досить непослідовно:
— Іноді я думаю, знаєте, можна перебрати міру, вдаючись до якихось крайнощів… Я хочу сказати, що не можна забуваги й про тих молодих людей, які наділені, доброю спадковістю й розумно виховані в добрих родинах, наділені відвагою й твердістю духу, а також здатністю домагатися в житті успіхів, тобто про молодих людей такого гатунку, без котрих, якщо дивитися в суть проблеми, країна обійтися не може.
Льюїс спохмурнів, і міс Марпл поквапно провадила, червоніючи дедалі дужче й говорячи все більш і більш плутано:
— Не те, щоб я не цінувала — насправді я ціную — вас і Кері Луїзу, вашу справді подвижницьку працю, реальне співчуття, а людини повинна бути співчутлива, бо, зрештою, головне в людях — це те, які вони є, незалежно від того щастить їм чи не щастигь, хоч ми звісно, набагато більше сподіваємося (і цілком слушно) від тих, кому сприяє щастя. Але я іноді думаю про відчуття пропорції — о, я не маю на увазі вас, містере Сероколд. Власне, я навіть не знаю, що я маю на увазі — але англійці досить дивні люди в цьому плані. Навіть під час війни вони набагато більше пишаються своїми поразками та своїм відступом, аніж своїми перемогами. Чужоземці ніколи не зрозуміють, чому ми з такою гордістю говоримо про Дюнкерк. Про такі події у своїй історії вони воліють не згадувати. Але, схоже, ми завжди бентежимося, коли йдеться про наші перемоги й дивимося на них так, ніби непристойно хвалитися ними. А погляньте, що оспівують наші поети! Атаку легкої кавалерії[6], корабель «Рівендж»[7], який іде на дно в Карибському морі. Таке ставлення до власної історії не може не дивувати, коли ми замислюємося про це!
Міс Марпл набрала повні груди повітря.
— Я, власне, хотіла сказати, що все тут має здаватися дивним для молодого Волтера Хада.
— Так, — погодився Льюїс. — Я розумію, до чого ви хилите. Адже Волтер, безперечно, відзначився на війні. І сумніватися в його хоробрості в нас немає підстав.
— Не думаю, що з цього можна робити якісь конкретні висновки, — щиро зізналася міс Марпл. — Бо війна — одне, а повсякденне життя — зовсім інше. І я не думаю, що вбивство потребує хоробрості. Для цього вистачить хворобливого самолюбства. Атож, хворобливого самолюбства.
— Але я не бачу, щоб Волтер Хад міг мати достатній мотив.
— Не бачите? — перепитала міс Марпл — Він ненавидить усе, що тут його оточує. Він хоче забратися звідси геть. Він хоче забрати із собою Джіну. А якщо йому ще й потрібні гроші, то для нього важливо, щоб Джіна одержала свою спадщину, доки вона… е… е… не віддала остаточно свої симпатії іншому.
— Не віддала свої симпатії іншому? — здивовано повторив Льюїс.
Міс Марпл подивувалася зі сліпоти завзятих реформаторів суспільства.
— Саме це я й мала на увазі. Адже обидва Рестаріки закохані в неї, це очевидно кожному.
— О, не думаю, — неуважно заперечив Льюїс.
І провадив:
— Стівен для нас неоціненний, справді неоціненний. Як він уміє зацікавити наших хлопців, розбудити їхній інтерес! Минулого місяця вони дали блискучу виставу. Декорації, костюми, геть усе. Це незаперечно свідчить про те, — як я завжди казав Мейверікові, — що лише відсутність драми в їхньому житті приводить цих хлопців до злочину. Драматизувати своє існування — природний інстинкт дитини. Мейверік каже… ага, Мейверік…
Льюїс раптом замовк.
— Я хочу, щоб Мейверік поговорив з інспектором Кері про Едгара. Уся ця історія справді кумедна й безглузда.
— А що ви насправді знаєте про Едгара Лоусона, містере Сероколд?
7