— Наполовину братом, — нагадав інспектор Кері.
— Атож, наполовину братом. Aлe ми обоє були Гульбрандсенами, попри різницю у віці.
Кері сказав лагідним голосом:
— Так, так, я вас розумію…
Зі слізьми на очах Мілдред Стріт вийшла. Кері подивився на Лейка.
— Отже, вона абсолютно впевнена, що вбивця — Волтер Хад. Навіть на мить не припускає думки, що це міг бути хтось інший, — сказав він.
— І можливо, вона має рацію.
— Можливо. На Воллі дуже все сходиться. Він мав можливість і мав мотив. Бо якщо гроші потрібні йому негайно, бабуся його дружини повинна вмерти. Тож Воллі доливає отрути до її тоніку, а Кристіан Гульбрандсен бачить, як він це робить або в якийсь спосіб довідується про це. Атож, усе досконало сходиться.
Він помовчав, а тоді сказав:
— До речі, Мілдред Стріт дуже любить гроші… Вона, можливо, не витрачає їх, але вона їх любить. Я не знаю, чому… Схоже, вона скнара — наділена пристрастями скнари. А може, вона любить ту владу, яку дають гроші. Чи хоче витрачати їх на доброчинність? Адже вона належить до родини Гульбрандсенів. Може, вона хоче перевершити батька?
— Складно все це, чи не так? — сказав сержант Лейк і почухав потилицю.
Інспектор Кері відповів:
— А зараз ми поговоримо зі схибленим молодим Лоусоном, після чого підемо у Велику Залу і з'ясуємо, хто там де був, а також усі «якщо», «чому» та «коли»… Ми почули одну-дві дуже цікаві речі сьогодні вранці.
Надзвичайно важко, подумав інспектор Кері, дати комусь правильну оцінку з того, що розповідають про нього інші.
Про Едгара Лоусона розповідали йому сьогодні чимало різних людей, але тепер, коли інспектор Кері побачив його на власні очі, у нього стало складатися про цього хлопця до абсурдності інше враження.
Едгар не здався йому ні «схибленим», ні «небезпечним», ні «зухвалим», ні навіть «ненормальним». Він справив на нього враження звичайного молодика, дуже пригніченого й у своєму смиренні схожому на Урію Гіпа[8]. Він був дуже юний, нічим особливо не прикметний і досить патетичний.
Схоже, він дуже хотів виговоритися й попросити вибачення.
— Знаю, я вчинив дуже погано. Сам не знаю, що на мене найшло — бігме, не знаю. Не знаю, чому я влаштував ту сцену і зчинив такий скандал. І навіть двічі вистрелив із пістолета. Вистрелив у містера Сероколда, який був таким добрим до мене і таким терплячим зі мною.
Він нервово заломив руки. Вони були в нього досить патетичними, з кістлявими зап'ястками.
— Якщо мене мають заарештувати, я безмовно вам підкорюся. Я цього заслуговую. Я визнаю свою провину.
— Проти вас не висунуто ніякого звинувачення, — сказав інспектор Кері суворим голосом. — Тож ми не маємо тих свідчень, на підставі яких могли б організувати проти вас процес. Містер Сероколд заявив, що ваш пістолет вистрелив випадково.
— Він так сказав, бо він дуже добра людина. Ніколи не було такої доброї людини, як містер Сероколд! Він зробив для мене все, що міг. А я йому відплатив такими діями!
— Що змусило вас учинити те, що ви вчинили?
Едгар здавався збентеженим.
— Я вчинив, як останній йолоп.
Інспектор Кері сухо сказав:
— Схоже, що так. Ви сказали містерові Сероколд у в присутності свідків, ніби ви довідалися, що він — ваш батько. То була правда?
— Ні.
— Хто навіяв вам цю думку? Хтось сам про це сказав?
— Навряд чи я зміг би вам пояснити.
Інспектор Кері подивився на нього замисленим поглядом, а потім лагідно сказав:
— А ви спробуйте. Ми вам не зичимо зла.
— Розумієте, мені дуже тяжко жилося, коли я був дитиною. Інші хлопці глузували з мене. Через те, що я не мав батька. Вони називали мене малим байстрюком, яким я, звичайно ж, був. Моя мама була весь час п'яна, й до неї постійно ходили чоловіки. Моїм батьком був чужоземний моряк, так я думаю, У нашому домі завжди смерділо, й то було справжнє пекло. І потім я став думати, а що, як мій тато не був звичайним собі чужоземним матросом, а був якоюсь дуже значною особою, і я вигадав для себе кілька історій. Спочатку уявив собі, що мене підмінили дитиною, а насправді я був законним спадкоємцем престолу — і всякі такі дурниці, А потім я пішов до іншої школи й став розповідати там про себе всякі нісенітниці. Казав, що мій батько наспразді був морським адміралом. І сам почав у це вірити. Тоді мені ставало легше на душі.
Він помовчав, а тоді повів далі: