— Я вже домовився про зустріч, — крикнув зі своєї кімнати син.
Нічого, по’ідуть утрьох.
— Назад машину ведеш ти, — сказав її чоловік, як завжди, коли хотів випити пива.
Вона подумала про нього, що коли хоче, то вміє реагувати швидко, але погодилась. Ми ж цивілізовані люди, сказала вона собі, передражнюючи Лонгфелло. Поки чекала на доньку, яка мала вимити й висушити своє нове червоне волосся, їй вдалося прочитати ще два розділи.
Поліція приїхала під час ланчу — комісар Фонтане, в цивільному, у довгому плащі й капелюсі, його асистент Якийсьтам, у мундирі, троє поліцейських і два експерти, один з фотоапаратом, другий з валізкою. За годину приїхав довгий чорний автомобіль, і забрали тіло Ульріки. Ще за годину — тіло Фрухта. Письменники і панна Шацкі зібралися в кухні, як купка переляканих овець. Лу заявив, що виїздить, але ця заява наштовхнулася на виразний спротив комісара Фонтане.
— Це не по-людськи — вимагати від нас залишатися тут до ранку, — сказав Лу. — Хай там що, але я не спатиму в цьому домі. Прошу зарезервувати мені готель у Байєнні.
Фонтане запрошував до нашвидкуруч влаштованої в бібліотеці слідчої кімнати одну особу за одною і задавав слушні питання. Вони спільно встановили, що питав у них одне й те саме, навіть у тій самій послідовності. Які стосунки єднали їх з Ульрікою, як давно були вони знайомі, як часто бачилися, що робили у ніч убивства, хвилина за хвилиною, чи під час перебування тут могло, на їх думку, трапитися щось таке, що стало безпосередньою причиною злочину, чи знають інших гостей і в якій мірі. Пополудні приїхала ще ціла група поліцейських, які систематично обшукали парк і околиці будинку. Послали також по слуг. Ті приїхали увечері в стані близькому до інфаркту.
— Чи маєте ви якісь підозри, комісаре? — запитав Лонгфелло, коли вже було по всьому.
У його питанні прозвучав фамільярний тон, ніби хотів підкреслити, що розмовляє як рівний з рівним.
— Навіть якби й мав, то все одно б не сказав. Ви повинні це знати. Ви ж не звичайний підозрюваний. Ви всі — автори детективів. У вашій присутності кожен злочин має здаватися вишуканішим, аніж є насправді.
Потім попросив у нього автограф у блокнот.
— Прошу написати «Для комісара Фонтане», — додав.
Під час чаю по Лу приїхало таксі. Він попрощався з ними, не дивлячись їм у вічі. Лонгфелло потім сказав Анні-Марі:
— Це він. Даю голову на відсіч, що це він. Де вона його викопала? Ти знаєш якісь його книжки?
— Звичайно, знаю, — відповіла вона з обуренням. — Це найбільша надія детективного роману в Америці. Мене часом вражає твоє невігластво і зосередженість на самому собі, Джоне. Ти взагалі читаєш кого-небудь, окрім себе?
— Він був якийсь дивний…
— Він був нажаханий і не приховував цього, як ти.
Лонгфелло вийняв із кишені хустинку і витер чоло.
— Я не приховую. Просто не терплю істерик. Я пробую зрозуміти. Ти впевнена, що… він — це він? Ти бачила його раніше? Може, хтось прикинувся ним? — Джон Лонгфелло складав тепер хустинку рівненьким прямокутником. — Немає вибору — або він, або панна Шацкі.
У цей час до кухні ввійшов асистент і звелів їм іти у свої кімнати.
— А курити можна? — злостиво запитав Лонгфелло, і було помітно, що він помалу опановує себе.
На столик треба було чекати. Вони замовили якісь гострі потрави з баранини, а донька-вегетаріанка — гриби в шпинаті та броколі з сиром. До цього — великі скибки хліба нан з часником. Більше розглядали людей навкруг, аніж розмовляли. Коли вже оплатили рахунок, С. вийшла до туалету і, миючи руки, подивилася на себе у дзеркало. Здивувалася, яка вона пересічна. Раніше ніколи цього не помічала. Якби не була собою, а кимось зовсім іншим, ніколи не звернула би на себе уваги. Пересічна жінка середнього віку, яка під попелясто-русявим намагається приховати сивину. І те, що так одягається — як канцелярська мишка. Але ж вона і є канцелярська мишка. Оці блузки й жакети, ці скромні кульчики. Годинник на браслетику. Колір помади, який ні з чим не асоціюється, властиво, тінь кольору, тінь помади. Очі, які виразно блякнуть, втрачають вираз. Огрядність — ні велика, ні маленька; невеличкий животик у її віці — допустима річ. Золоті окуляри в тоненькій оправі, які одягала для читання. Ходяча ніякість. Пані Ніхто.
Вона з приємністю вийшла з туалету просто в хол готелю. Впевненим кроком проминула рецепцію, де Лу, нахилившись, заповнював карточку. На дерев’яній оправці ключа помітила номер його кімнати — чотириста щось, четвертий поверх. Вона захекалась, підіймаючись так високо. І ще цей клятий каблук — зовсім розхитався. Дорогою вона шукала потрібного предмета, але побачила лиш величенький важкий глек біля сходів. Не вагаючись, вилила з нього воду на килим, а квіти викинула в темряву коридору. Їй вдалось увіпхати глек у торбу. Вдавала, що відчиняє якісь двері, коли з’явився Лу з ґарсоном і валізками. Не звернули на неї уваги. Дуже добре. Вона почекала, аж хлопець піде, і сміливо рушила, витягаючи з торби важкий глек. Той, однак, виявився непотрібним. Лу, як усі мешканці готелів, підійшов спершу до балконного вікна і широко його відчинив. Вона бігом рушила до нього. Заскочений, він навіть не встиг обернутися.