Мабуть, тому, коли я виходила на відлеглій станції, звідки мала ще йти пішки добрі чверть години, мене часом охоплював особливий голод на деталь. І я інстинктивно спішила до кіоску з газетами (друковане видання — це справжній тріумф деталі) або йшла подивитися на звичайну ятку з готовими букетами. Там розмазаний поїздкою погляд організовувався заново, чіплявся за фіолетові прожилки фрезій, заспокоювався на кремовім облямуванні пелюстків троянд.
Місто, побачене з вікон вузькоколійки, не виглядало як місто, радше як безладно заповнений будинками простір, зборище пунктів, зосереджених навколо спусків у підземне метро. Мене, звичайно, бентежило, що я бачу щось інше, аніж усі. Усі-бо повторювали із захватом: місто, місто, маючи, мабуть, у голові якусь об’єднувальну ідею, яка для мене — зовсім тут чужої — була незбагненною. Чи була я сліпою на щось, що вони помічають, на таємничі зв’язки між безладно розкиданими місцями, нанизуваними як неоднакові коралі на поплутані нитки підземки? Місто, місто, повторювали вони гордо, піднесено, спільно беручи участь у незрозумілій для мене містерії. До них, однак, долучалися й приїжджі, і ці бували ще більше охоплені ентузіазмом. Вивчали місто на розкладених у парках картах, вели пальцем по його артеріях, мандрували дном висхлих каналів, ба! купували навіть крихкі уламки розвалених кілька добрих років тому будівель. Чи були ще такі, як я? Розгублені, але зі щирим прагненням схопити якісь обриси того сну, що звався назовні містом.
Я тричі пересідала, щоби дістатися до школи. Дорогою їла канапки. Дорогою приглядалася до подорожніх. Зі здивуванням помічала, що жоден із них не був однорідним, не утворював цілости — кожен мав щось одне, що його характеризувало (мабуть, щоби матері ніколи не могли сплутати їх із кимось чужим), і на тім кінець — решта була розпливчаста й нечітка. Чоловік Чорна Шкіра, Хлопець Гарні Вії, Жінка Широке Обличчя, Старець Водяві Очі. Хіба люди не є лиш низкою рис? Місцем, через яке пливе осяяний кольорами час?
Якби хтось отак згори міг простежити візерунки моїх мандрівок містом, якби міг слідувати за мною і накласти на папір цей складний візерунок або навіть позначити мене (уві сні, коли я нічого не відчую) так, як окільцьовують птаха, а потім роздивлятися в комп’ютері той дивний слід, який я залишаю за собою — то побачив би, що це слід без чоловіків. Бо пізнавала я майже тільки жінок. Як це може бути? Куди поділися в місті чоловіки, чому їх було менше, так мало, а коли я й зустрічала їх, то видавалися перебіжними, неуважними, недокінченими, умовними, наче їх намалювали слабенькою лінією, ледь м'яким олівцем? Я підозрювала, що, може, вони мають власні дільниці, десь на околицях міста, або — так, так — тяжко працюють у солідних урядових будинках з червоної цегли. Звідтіля, напевно, керували містом. Їхні низькі голоси вібрували, і може, саме звідти походив отой неперервний шум міста. Може, готувалися до наступної війни? Я неслушно підозрювала, що місто було поділене на чоловічі та жіночі місця неіснуючими лініями, невидимими стрічками, що їх якась летюча поліція розвішувала в повітрі. Ясна річ, це була неправда. Розпливчастість стосувалася-бо не тільки облич, не тільки окремих людей, але і статей. Я бачила чоловіків-балерин, чоловіків-вамп, чоловіків-оперних див. Вони висіли на мурах, частково заслоняли собою будівельні майданчики. Вони мали розмальовані обличчя, тюлеві сукні на вузьких стегнах, пласкі груди, і були вони більш жіночими, ніж жінки. Я придивлялася до них багато разів і нарешті почала втрачати певність — може, це справді були жінки, які прикидалися чоловіками-балеринами. Може, це були балерини, які прикидалися жіночними чоловіками чи чоловічними жінками. Пізніше я мала це ствердити вже раз і назавжди — місто у своїй глибинній суті було андрогінним, з легкістю затирало оте вульгарне розрізнення на дві Богу духа винні статі, відмінність, яку ще плекають парвеню на краях світу.