Школа була в дільниці поодиноких розкиданих вілл і своєю архітектурною поміркованістю нагадувала мені моє місто. Я радісно йшла через сквери.
Уроки відбувалися в залі, розташованім у цоколі будинку, звідки видно було стовбури дерев у парку й людей, які проходили під вікнами — але лиш до пояса, самі ноги. Тільки діти мали змогу кинути на нас погляд, коли ми сиділи за довгими, гладенькими столами й зубрили щось під чуйним наглядом Корнелії.
Корнелія, моя вчителька, говорила двома мовами навперемінно. Жодної з них я не розуміла як слід, а вона ще й сама чарівно їх плутала, щоби врешті звернутися по допомогу до латини. Я вдивлялася в її сірі очі, в рухи її губ (наче була глухонімою) і в цей спосіб вгадувала смисл її розпоряджень і пояснень. Спершу я боялася, що наші смисли — її і мій — можуть по дорозі розминутися, як дві паралельні прямі, які начебто віками перетинають нескінченність, не дотикаючись, не тужачи одна за одною.
Я ніколи не знала, чого Корнелія вчитиме нас цього разу. Це якраз і було головною засадою її системи — захопити зненацька, а отже, міцніше увійти в пам'ять. І фактом є те, що на самому початку вона вчила нас пісеньки про маленького барабанщика:
Іншим разом вона виписувала на дошці неправильні форми дієслів у чужій мові. Один із перших уроків примусив мене замислитись — ми дістали в руки грудку глини завбільшки з кулак, вона зав'язала нам очі нашими шаликами і сказала виліпити з тієї глини щось хороше, щось дуже близьке. Я хотіла зробити звірятко — мені так сильно бракувало в місті звірят — оленятко чи хоча б собаку. Коли мені зняли з очей шалик, я побачила, що виліпила якесь чуже обличчя.
Якраз обличчя і впорядковували місто. Я помаленьку відкривала (може, саме в цьому і полягав намір Корнелії), що місто зовсім не складається з будинків чи перехресть, ані навіть зі спусків у метро, а є шерегою облич, які переходять одне в одне, як у тому знаменитому комп'ютерному моделюванні. Місто складається з облич, які перемішані, розкидані по дільницях, але часом унаслідок збігу обставин відбиваються якусь мить одне в однім, наприклад, на ескалаторах — одне обличчя їде вниз, друге вгору; в потягах, що ідуть у протилежних напрямках — одне рухається праворуч, друге ліворуч; в обертових засклених дверях — одне вперед, друге назад.
Неперервність облич — захоплива річ, бо усі були схожими між собою. Цікаво, чи виглядала ця закономірність, як крива Ґаусса, чи мала одноманітно рівномірний розподіл, чи можна би її охопити простим математичним виразом, переконливішим ніж будь-яка література?
Коралія часто звертала нашу увагу на повсюдне існування подібностей. Усе між собою схоже, це лиш питання перспективи. Подібності пов'язують речі в хитромудру сітку, яка утримує складну зачіску світу в лагідному порядку.
Можна би гадати, казала Коринна, що наш досвід укладається в загальноприйнятий візерунок причин і наслідків, які йдуть одні за одними, охоплюючи реальність приємним для ока, гармонійним ланцюжком. Немає нічого більш хибного — говорячи це, вона піднімала палець. Концепція причини і наслідку — це лиш підпора для розуму, виразимо це метафізично: це ескалатор, який, щоправда, підносить нас кудись угору, але позбавляє зусиль ступання. Кроки, ступання. Чи крок лівою ногою є причиною кроку правою ногою? Чи крок правою ногою є наслідком кроку лівою ногою? — питала. Звичайно ж, ні, — відповідала собі. Кроки, творячи ходу, співіснують тому, що вони між собою подібні. Подібності взаємопритягаються. Так само, як протилежності. Але ж протилежність є оберненою подібністю. Так?
Ми не знали, як маємо їй на це відповідати.
Усіх нас вона записала в зошит. Ім’я та прізвище. Вік. Колір очей. Вона знала наші здобутки і поразки. Згідно з тим зошитом викликала нас відповідати. Corinne, je suis fatiguée, I am tired, Ich bin müde, говорила я. Я погано почуваюся, вертаюся додому. Сьогодні я сама не своя. У такий момент вона могла прикласти мені до чола електронний термометр і задоволено ствердити, що температури я не маю. Потім дивилася мені допитливо в очі (її були сірими, мої — ніякими) і повторювала: треба бути кимось, виходу немає. Ми завжди є кимось визначеним, хоча це й болісно. Навіть брак якоїсь риси теж є рисою. Навіть позбавлена одягу, ти й надалі є ти-гола. Навіть непритомна — це ти-без-притомности; навіть смерть не увільнить тебе від цього, бо тоді ти будеш ти-мертва.