Мене це не мучило. Ніколи. Власне кажучи, у цих перевтіленнях не було ніяких моїх зусиль, я не вдавала, не грала, це не був театр. Усю роботу виконували інші. Оскільки йшлося зовсім не про мене, зусилля пов’язувались не з моїм існуванням, а з тим, як мене бачили інші — в цьому завжди полягала уся таємниця. Мабуть, саме тому, хоч я ледь передчувала своє відкриття, мене тягло у великі крамниці, величезні торговельні центри, збудовані навколо ескалаторів, щоби їздити туди й сюди, вгору і вниз. Іншим, мабуть, це теж спадало на думку — що в таких місцях можна сховатися не тільки від інших, але й від самого себе, від кружляння навколо себе і виснажливого складання себе з окремих відчуттів, як із кубиків леґо.
Тож я й рухалась, як усі оті брати й сестри в хаосі, ці приятелі в явленні, ці співучасники гри, між освітленими, блискучими прилавками, повними годинників, торбинок, шкарпеток, парфумів, французьких сирів і модного взуття. Рухалась — ледь що марний додаток до власного погляду. Я проходила між пахкими прилавками і байдуже минала гарних продавчинь з ніжними пальцями, які вигравали філігранні мелодії на клавіатурах кас. Я блукала в лабіринтах розвішених костюмів — вони виглядали, як тимчасово позбавлені життя постаті, які сплять у почекальнях складів, поки не стануть справжніми, живими людьми з допомогою якогось несвідомого тіла, що колись знайде їх. Невтомно мандрувала серед стосів порцеляни, скла, столових приборів, що виблискували сріблом, м’яких гір рушників і ковдр, спускалася сходами вниз, весь час у потоці інших, щоби на найнижчих рівнях, там, де бари й бістро, відпочити хвильку за кавою, а потім знову працьовито зіп’ятися нагору, щоби знову дозволити собі замазуватись, розпливатися, затемнюватись, бліднути, стиратися, розмиватися.
Я йшла сміливо, великими кроками, і багатократно відбивалась у величезних шибах. Нас було багато, тисячі, може, мільйони. Біля входів у метро сиділи кольорові люди і били в барабани.
Перуки, доштуковане волосся неонових кольорів, чадра, але також і натуральна сивина, яка додає поваги, дестилює з обличчя досвідчену лагідність — бувала я й такою жінкою, яка скнить цілими днями над столом, повним паперів, і розмовляє часом по телефону. Це вона, стоячи увечері перед дзеркалом у лазничці, стираючи ваткою залишки макіяжу, відкриває зі здивуванням, що під тонкою шкірою є щось тверде і варте довіри — череп. З цією думкою лягала спати.
Ця жінка приходила часом до нас із Клариною дитиною. Присаджувалась на лавці. Розповідала якусь дивну історію про чоловіка, який наказав зробити зі своєї шкіри барабан, але ніхто з нас уже не пам’ятає, як його звали.