Повернулася до спальні й обережно присіла на край ліжка. Коли вона підносила ножа, Ульріка через якийсь нез’ясовний відрух інстинкту самозбереження прокинулася, а принаймні розплющила очі.
— Що? — непритомно запитала вона, і тоді С., відвертаючи від неї голову, завдала удару.
Її здивувало, що це було так просто. Ніж затримався на мить на чомусь твердішому, а потім увійшов глибше, як у масло. Ульріка зітхнула, не дочекавшись відповіді на своє поспішне запитання.
С. не хотіла більше мати з цим нічого спільного. Вона відчувала огиду до цього мертвого тіла, до цього дому, до себе. Жестом, знаним із детективних фільмів, вона витерла об постіль руків’я ножа і вийшла. Почула ще відголос спущеної води у якійсь із лазничок. Зачинила за собою великі засклені двері.
Наступного ранку, щойно прокинувшись, вона зробила собі горнятко смачної запашної кави, з’їла навстоячки холодний налисник і з почуттям насолоди сперла подушку до узголів’я. Чоловік ще спав, сьогодні ж бо неділя. Почала читати.
— Це неможливо, — сказала Анна-Марі. — Це якийсь кошмар.
Панна Шацкі беззвучно ридала, уся схована за мокрою хусточкою.
— Знаєш, якої думки я не можу позбутися, — почав Лонгфелло, не дбаючи вже про формальності й звертаючись до неї на ти. — Знаєш, що це означає? Це мав бути хтось із нас.
— Ви, мабуть, збожеволіли, — кинув Фрухт, а його голос небезпечно балансував на грані істерики. — Усі ми спали…
— Саме про це йдеться, пане Фрухт, — ніхто з нас не має алібі. Усі ми спали у своїх кімнатах, ніхто нікого не бачив, нічого не можна сказати про цю ніч.
— Це міг бути хтось з-поза дому, так, це ж очевидно, — Фрухт раптом збуджено підскочив. — А слуги, оте дивне понуре фламандське подружжя?
— Вони мали вільний день, — захлипала панна Шацкі.
— Могли вернутися. Чи вона, тобто Ульріка, добре з ними поводилась? Може, не платила їм? Може, знущалася над слугами, а в них роками накопичувалась образа, але цієї ночі, цієї ночі чаша переповнилась, не могли більше стерпіти приниження, не могли…
— Легше, легше, пане Фрухт, — це звучить надто кічовато, — процідила крізь зуби Анна-Марі. — Збираймо факти, а не домисли. А ви, ви чому зовсім не озиваєтесь? — звернулася вона до Лу.
Лу підвівся, закурив цигарку і знизав плечима.
— Це якийсь фарс, — сказав він флегматично й абсолютно спокійно. — Вона це вигадала. Це її жарт, розумієте? Може, вона зараз підслуховує згори і вмирає від сміху.
Панна Шацкі ридала ридма.
— Вона мертва, мертва. Зарізана, як скотина.
Лонгфелло злегка скривився на це порівняння.
С. встала і, читаючи далі, пішла на кухню по ще один холодний налисник.
Дорогою зазирнула до кімнати сина. Той спав одягнений.
— А ви телефонували в поліцію, панно Шацкі? — запитала Анна-Марі, подаючи їй чарку коньяку.
Зуби секретарки неприємно дзенькнули об скло.
— Ні, пан Лонгфелло…
— Я подумав, що ми спершу самі з'ясуємо, що зможемо, — сказав Лонгфелло і почав ходити взад-вперед по вітальні. — Ми ж, урешті, цивілізовані люди. Гадаю, ми повинні розповісти одне одному про цю ніч. По-перше, хто останній бачив Ульріку.