— Я, — панна Шацкі піднесла руку, як учень у школі.
— Я допомагала їй лягати, а потім ще якийсь час чесала… чесала… перуку.
— Яку перуку? — запитав Фрухт.
— Вона носила перуку, хіба ви цього не помітили? — озвалася зі злістю Анна-Марі.
— А мав помітити?
— Ви ж письменник, ви повинні звертати увагу на такі речі.
— Який зв'язок між писанням і перукою? Ви верзете дурниці.
Чоловік С. неспокійно поворухнувся і потягнув ковдру. Їй вдалося схопити горнятко в останню мить. Вчорашня пляма сумно темніла на білій постелі. С. довідалася, що після вчорашньої гри у Вбивцю майже всі одночасно пішли до себе нагору. Лише Фрухт іще запарював собі вербену, але й він пішов просто до кімнати. Нічого дивного не помітив.
— Пам’ятаю, що на столі лишалися недокурки, але подумав, що це не моя справа — прибирати тут.
— Кожен із нас міг серед ночі встати й піти на третій поверх, щоби це зробити. Кожен, — сказала Анна-Марі.
— І це жахливо.
— Чи можу я піти побачити її, — запитав раптом Лу.
— Я не вірю, що вона мертва. Вона була надто спритною, аби дозволити вбити себе у власному ліжку. Це недостойно її розуму.
— Власне кажучи, не знаю. Ульріка з ними вчора розмовляла. Мабуть, залишили холодні м’ясива. Ми би самі собі порадили.
— Чи не вважаєте, що це дивно, — Фрухт рушив до кухні. — А й справді приготували два полумиски й хліб, і навіть чай засипаний у чайничок, — гукнув він звідти.
— Так, ніби знала. Ніби підготувала усе. Це свідчить на користь самогубства, панове, — зауважив Лу.
— Мабуть, нема чого далі розмірковувати, треба дзвонити в поліцію, — сказала Анна-Марі.
Лонгфелло схопив її за руку.
— Почекай, для поліції ніколи не буде пізно.
— Речові докази можуть вивітритись, — несміливо сказала панна Шацкі. — Я маю на увазі запах убивці чи якісь інші сліди.
Лонгфелло проігнорував це зауваження. Запропонував спочатку поснідати й випити кави. Може, їм щось спаде на думку.
— Я смертельно голодний, — сказав чоловік С., потягуючись у дверях кухні. На ньому була стара смугаста піжама, у якій він виглядав, як мешканець дому спокійної старости. Вона ненавиділа ці запрані смужки.
— Ти вчора лягла спати до вечері, і я нічого не їв.
Вона подивилася на нього крижаним поглядом.
— Якби очима можна було вбивати, я би вже був мертвий, — сказав він, а потім обняв її і поцілував. — А як там сніданок? Сьогодні неділя.
Вона вирішила, що не допустить, аби їй перервали читання.
— Припустімо, що це хтось із нас, — почав Лонгфелло, маючи повний рот печені. — Гм, вибачайте, дайте проковтнути. Що це хтось із нас. Чи пам’таєте, чи можете відтворити наші ігри? Хто найчастіше убивав Ульріку і з яких причин? Пам'ятаєте?
— Мабуть, кожен убив її хоч раз, — сказала Анна-Марі.
Панна Шацкі підхопилася зі стільця.
— Я ні, я її не вбила ані разу.
— А чому це? — каверзно запитав Фрухт, і панна Шацкі одразу почервоніла, як півонія.
— Я б не насмілилася. Вона стільки років давала мені роботу.
С. почала втрачати терпіння. Вони крутилися на однім місці. Як могли вони їсти в таку хвилину? Це банда ідіотів. Вона відклала книжку і наказала чоловікові різати грудинку. За мить чудовий запах недільної яєчні розбудив дітей. Годування, подавання, добування їжі, готування — половина мого життя крутиться навколо їдла. Якби я жила одна, подумала, то не приготувала би навіть вареного яйця. За сніданком не вдалося уникнути невеличкого скандалу стосовно часу повернення додому. Закінчилося тим, що син залишив, не доївши, яєчню і зачинився у своїй кімнаті. За хвилину почули звідти монотонну, механічну музику.
— Засранець, — сказав чоловік С. і вийшов з кухні.
Донька, наче нічого й не сталося, попросила матір покласти їй червону фарбу на волосся. С. відповіла, що добре, що звичайно, але як та поприбирає після сніданку. Сама зачинилась у лазничці й читала далі.
— Вам не здається, що це якась дивна ситуація? Що всі ми є авторами детективів, але коли з нами трапляється щось таке, як у наших книжках, ми виявляємося безрадними, зовсім безрадними, — обізвався Лу.
— Цікаве міркування, — підсумував Фрухт.
— У нас мало даних. Ситуація теж особлива, ніхто з нас не має алібі, важко визначити мотиви… — почав Лонгфелло.
Анна-Марі поклала собі ще кусочок корейки.
— Сама лиш думка, що серед нас є вбивця… це якось дивно.
— Добрий детектив підійшов би до нас якось психологічно, не гадаєте? — сказав Лонгфелло. — Ще чаю?