Пальці сера Родрика знову потяглися до неіснуючих бакенбардів.
— Нині Мізинчик у малій раді.
— Завжди знала, що він досягне висот,— мовила Кетлін.— Уже хлопчиком він був розумний, от тільки є відмінність між розумом і мудрістю. Цікаво, що з ним зробили роки.
Високо вгорі зі снастей заспівав дозорець. Хитаючись, капітан Морео побіг через палубу, роздаючи команди, і на «Буремній танцівниці» навколо них усе завирувало, а в поле зору вплив Королівський Причал, який розрісся на трьох високих пагорбах.
Ще триста років тому, знала Кетлін, ці пагорби були зарослі пралісом, а на північному узбережжі Чорноводого Бурчака, де глибока й прудка річка впадала в море, мешкала жменька рибалок. Потім приплив з Драконстону Ейгон Завойовник. Саме тут його військо висадилося на берег, і саме тут на найвищому пагорбі він нашвидкуруч збудував з дерева й землі свій перший редут.
А зараз на березі, скільки сягало око, простерлося місто — особняки, і альтанки, і комори; цегляні сховища, і дерев’яні заїзди, і намети торгівців; таверни, і кладовища, і борделі — всі громадилися одне на одному. Навіть з такої віддалі Кетлін чула гамір рибного ринку. Поміж будинками прокладені були широкі дороги, обсаджені обабіч деревами, а на задвірках петляли криві вулички та провулки такі вузькі, що двоє людей могли розминутися тільки боком. Верхівка Вісеніїного пагорба була увінчана Великим септом Бейлора з сімома кришталевими вежами. На тому кінці міста на Рейнісиному пагорбі чорніли мури Драконячого Лігва: величезне склепіння лежало в руїнах, а бронзові двері були зачинені вже століття. Між ними пролягла вулиця Сестер, пряма як стріла. Вдалині височіли стрункі мури міста.
Вздовж води вишикувалися сотні причалів, а гавань мурашилася кораблями. Причалювали й відчалювали глибоководні рибацькі човни й річкові баркаси, через Чорноводий Бурчак туди-сюди плавали пороми, торгівельні галери розвантажували товари з Браавоса й Пентоса й Ліса. Кетлін запримітила пишно оздоблену баржу королеви, пришвартовану поряд з бокатим китобійним судном з Порт-Ібена, чий облавок був чорний від смоли, а вгору по річці у своїх доках, спустивши вітрила, відпочивала дюжина струнких золотих бойових кораблів, і вода хляпала об їхні страшні залізні тарани.
А згори, з самої верхівки високого Ейгонового пагорба, хмурилася Червона фортеця: сім величезних круглих башт, увінчаних залізними укріпленнями, велетенський похмурий барбакан, склепінчасті переходи та криті мости, касарні й підземелля й комори, поцятковані бійницями потужні мури між вежами, і все з червонястого каменю. Розпочав будівництво Ейгон Завойовник, а закінчив його син Мейгор Лютий. Після завершення він звелів постинати голови всім мулярам, теслям і будівничим, які працювали тут. Тільки кров дракона знатиме всі таємниці дитинця, збудованого повелителями драконів, заприсягнувся Мейгор.
Але зараз над зубчастими стінами фортеці майоріли прапори золоті, а не чорні, і там, де колись дихав полум’ям триголовий дракон, тепер стояв дибала увінчаний короною олень дому Баратеонів.
З порту виходила лебідка з Літніх островів, на її високих щоглах надималися вітром велетенські білі вітрила. «Буремна танцівниця» проминула її, тримаючи чіткий курс на берег.
— Міледі,— мовив сер Родрик,— лежачи в ліжку, я все міркував, як нам ліпше вчинити далі. Вам не варто їхати в замок. Замість вас поїду я і привезу сера Арона, а ви перечекаєте в безпечному місці.
Кетлін довго дивилася на старого лицаря, а галера вже наближалася до пірсу. Морео щось викрикував валірійським суржиком вільних міст.
— Ви ризикуєте так само, як і я.
— Не думаю,— всміхнувся сер Родрик.— Нещодавно я подивився на своє віддзеркалення у воді — й сам себе не впізнав. Останньою без бакенбардів мене бачила матір, а вона вже сорок років як померла. Думаю, небезпеки немає, міледі.
Морео проревів якусь команду. Шістдесят гребців, як один, витягли з ріки весла, а тоді почали табанити, веслуючи кормою вперед. Галера стишила хід. Ще одна команда. Весла ковзнули в корпус корабля. Галера вже вдарялася об док, і тайроські матроси стрибнули на берег, щоб закинути швартови. Морео, розсипаючи усмішки, підбіг до Кетлін.
— Королівський Причал, міледі, як ви й веліли, і ще жоден корабель не здійснював такого швидкого й упевненого переходу. Вам потрібна допомога, щоб доправити речі до замку?
— Ми не їдемо в замок. Може, підкажете якийсь заїзд, чистий і зручний, і недалеко від ріки?
Тайросянин запустив пальці в роздвоєну борідку.
— Атож. Знаю кілька місць, де вам буде зручно. Але спершу, перепрошую за нахабство, слід залагодити справу з другою половиною платні, про яку ми домовилися. І не забудьте про срібло, яке ви пообіцяли додатково. Шістдесят оленів, як я пам’ятаю.
— Для гребців,— нагадала йому Кетлін.
— Та певна річ,— мовив Морео.— Хоча мені, либонь, ліпше притримати їх, поки ми не повернемося в Тайрош. Заради їхніх дружин і дітей. Якщо віддати їм срібло тут, міледі, вони його програють чи прогуляють.
— Не найгірший спосіб витрати гроші,— вкинув своє слово сер Родрик.— Зима на підході.
— Людина сама робить вибір,— мовила Кетлін.— Вони заробили своє срібло. Як вони його витратять, мене не обходить.
— Як скажете, міледі,— усміхнено відповів Морео, вклоняючись.
Для певності Кетлін сама заплатила гребцям — по оленю кожному, і ще по мідяку двом матросам, які донесли їхні з сером Родриком скрині до половини Вісеніїного пагорба — до заїзду, запропонованого Морео. Це була хаотична стара будівля у В’юнкому провулку. Власниця заїзду, стара карга з блукливим поглядом, підозріливо їх обдивилася й попробувала на зуб монету, яку простягнула їй Кетлін. Але кімнати в заїзді були великі, повітря свіже, а рибна печеня, клявся Морео, найсмачніша на всі Сім Королівств. А головне, карга не цікавилася іменами.
— Ліпше вам не потикатись у їдальню,— мовив сер Родрик, щойно вони влаштувалися.— Навіть у такому місці, як це, ніколи немає певності, чи не трапишся комусь на очі.
Він уже був у кольчузі, з кинджалом, ще й меч ховав під плащем з каптуром, який у разі чого можна було накинути на голову.
— До ночі я повернуся з сером Ароном,— пообіцяв він.— А ви поки відпочиньте, міледі.
Кетлін і справді втомилася. Подорож була довга й виснажлива, а вона-бо вже не така юна, як колись. З вікна відкривався краєвид на провулок і дахи будинків, а вдалині виднілася Чорновода затока. Кетлін бачила, як пішов сер Родрик: він квапливо долав людні вулички, аж поки не зник з очей у натовпі,— а тоді вирішила скористатися його порадою. Матрац був набитий соломою, а не пір’ям, але заснула Кетлін без жодних проблем.
Прокинулася вона від того, що хтось колотив у двері.
Кетлін рвучко сіла. За вікном призахідне сонце помалювало дахи Королівського Причалу в червоні барви. Вона проспала довше, ніж сподівалася. Хтось знову погрюкав кулаком у двері, й долинув голос:
— Іменем короля, відчиняйте!
— Хвилинку,— відгукнулася Кетлін, загортаючись у плащ. Кинджал лежав на столику біля ліжка. Перш ніж відімкнути засув на важких дерев’яних дверях, вона підхопила кинджал.
У кімнату вдерлися вдягнені в чорні кольчуги й золоті плащі гвардійці міської варти. Посміхнувшись на кинджал у руці Кетлін, їхній очільник зронив:
— Цього не потрібно, міледі. Ми проведемо вас у замок.
— Чиєю владою?
Він у відповідь показав їй стрічку. Кетлін перехопило подих. На печатці був сірий восковий пересмішник.
— Пітир,— мовила вона. Як швидко! Мабуть, з сером Родриком щось трапилося. Кетлін поглянула на гвардійця.— Ви знаєте, хто я?
— Ні, міледі,— озвався той.— Мілорд Мізинчик тільки звелів привести вас до нього й подбати, щоб вас ніхто не образив.