З допомогою дихальних вправ, виконаних під його суворо ритмічну команду, Кнехт щасливо відвернув Плініо від самокатування, після чого той уже спокійно вислухав розважні докази приятеля й відігнав від себе страх і тривогу. Вони піднялися нагору, до кімнати Тіто. Кнехт весело обвів очима помешкання хлопця, де лакував цілковитий розгардіяш, узяв зі столика коло ліжка книжку, побачив закладений у неї папірець і витяг його — то виявилася записка від зниклого господаря кімнати. Кнехт засміявся й подав записку Десиньйорі, в якого також проясніло обличчя. В записці Тіто повідомляв батьків, що він сьогодні рановранці поїхав сам у гори й чекатиме на свого вчителя в Бельпунті. Він просив вибачити йому, що він дозволив собі маленьку втіху, перше ніж його воля знов буде прикро обмежена: йому вкрай не хотілося відбувати цю коротку, чудову подорож у супроводі вчителя, вже під наглядом, як полонений.
— Я його цілком розумію, — мовив Кнехт. — Отже, завтра я також поїду в гори і, мабуть, застану його вже на дачі. А тепер найперше піди до дружини, хай вона не хвилюється.
Після цього в будинку запанував веселий, спокійний настрій. Того вечора Кнехт на прохання Плініо коротко розповів йому про події останніх днів і про свої дві розмови з Магістром Александром. Тоді ж таки він записав на аркушику один цікавий вірш; той запис тепер зберігається в Тіто Десиньйорі. Ось як це сталося.
Перед вечерею господар залишив на якийсь час Кнехта самого. Він побачив шафу, повну старих книжок, і зацікавився ними. Це теж було задоволення, від якого він відвик за довгі роки аскетичного життя і яке тепер викликало в нього теплі спогади про студентські часи: стояти перед незнайомими книжками, брати навмання якийсь том, що привабить тебе позолотою чи прізвищем автора, форматом чи кольором шкіри. Він спершу з приємністю перебіг очима по назвах на спинках книжок і пересвідчився, що тут була сама белетристика дев’ятнадцатого й двадцятого сторіччя. Нарешті він вийняв один томик у вилинялій полотняній оправі, його привабила назва книжки: «Мудрість брамінів».[54] Спершу стоячи, а потім сівши, він почав гортати книжку, в якій були сотні повчальних віршів, химерної балакучої дидактики і справжньої мудрості, філістерства і щирої поезії. Цій дивній, зворушливій книжці, як йому здавалося, не бракувало езотерики, проте вона була схована в грубій, нудній шкаралущі, і найкращі були не ті вірші, що справді прагнули висловити повчальну, мудру думку, а ті, в яких прозирала душа поета, його здатність любити, його щирість і людяність, його врівноважена чесна вдача. Книжка викликала в нього пошану, але водночас і розважила його. Він гортав її далі і враз натрапив на вірш, що промовляв до його серця дужче, ніж інші. Він усміхнувся й задоволено кивнув головою: цей вірш доля ніби навмисне послала йому саме сьогодні. Ось цей вірш: І час іде, і я із ним іду.
Але щось є, що й після нас залишиться: Якась рослина рідкісна в саду, Дитя, що виросте, і книжечка, що пишеться.
Кнехт висунув шухляду письмового столу, знайшов там аркушик чистого паперу й переписав вірша. Згодом він показав його Плініо й мовив: — Цей вірш мені сподобався, в ньому є щось особливе: такий стислий і водночас такий щирий! І так відповідає моєму теперішньому ста2повищу й настроєві. Хоч я не садівник і не думаю присвятити себе вирощуванню рідкісних рослин, але ж я вчитель і вихователь, я на шляху до свого завдання, до дитини, яку я виховуватиму. І я дуже радий цьому. Що ж до автора вірша, поета Рюкерта, то він, певне, мав ці всі три високі замилування: садівника, вихователя й поета, до того ж третє стоїть у нього, мабуть, на першому місці, бо він називає його останнім, щоб найдужче на ньому наголосити. Це замилування таке любе його серцю, що його охоплює ніжність і він каже не «книжка», а «книжечка». Як зворушливо! Плініо засміявся.
— Хтозна, — зауважив він, — може, цю милу здрібнілу форму вжито просто задля розміру, який у цьому місці вимагає трискладового слова, а не двоскладового.
— Не будемо недооцінювати поета, — заперечив Кнехт. — Людину, що написала в своєму житті десятки тисяч віршованих рядків, не заженеш на слизьке через якісь там нещасні метричні труднощі. Ні, ти тільки послухай, як ніжно й трохи соромливо звучать ці слова: «…і книжечка, що пишеться!» Можливо, не тільки замилування з «книжки» зробило «книжечку». Можливо, тут ще було і бажання виправдатись, уласкавити читачів. Можливо, навіть напевне, цей поет так любив писати книжки, що йому самому ця любов часом здавалась якоюсь манією чи вадою. Тоді слово «книжечка» має не тільки відтінок закоханості, а й інший зміст — автор намагається ним виправдатись, вибачитись, приховати свою ваду, десь так, як гравець, що запрошує не просто до гри, а зіграти «по маленькій», чи п’яниця, що просить «чарочку» або «келишок». Але все це тільки припущення. В усякому разі, цей співець з дитиною, яку він виховує, і з книжечкою, яку він хоче написати, викликає в мене цілковите схвалення і співчуття. Бо я маю не тільки замилування до роботи вихователя, а й потяг до писання книжок теж не зовсім мені чужий, і тепер, коли я звільнився від своїх обов’язків, мене знов починає дуже вабити ця думка: колись на дозвіллі, як буде гарний настрій, написати книжку, ні, книжечку, маленький твір для друзів і однодумців.
54
«Мудрість брамінів» — цикл дидактичних чотиривіршів німецького поетаромантика Фрідріха Рюккерта.