СЛУЖІННЯ
Колись були володарі побожні,
Котрі в полях освячували плуг,
Високу віру і високий дух
В людській душі підтримати спроможні,
Що знали мову сонця і грози,
Що їх законам був за оборонця
Той, що тримав над світом терези
Життя і смерті, місяця і сонця.
Але урвався той священний ряд.
Лишився рід людський напризволяще,
В марноті днів згубивши все найкраще,
Без вівтарів, і святощів, і свят.
Та не урвалась пам’ять про ті дні,
І ми повинні крізь марноти світу
Нести високу святість заповіту,
Навіки в притчі втілену й пісні.
Колись, можливо, зміняться часи,
По самі вінця темрявою повні, —
Почує сонце наші голоси,
Ми принесем дари йому жертовні.
МИЛЬНІ БУЛЬБАШКИ
О, скільки треба літ, щоб день такий настав!
І сивий чоловік нарешті гляне вгору,
І пізня мудрість випаде в кристал
Усе життя омріяного твору.
І розчерком пера, натхненно, в один мент,
Науки всіх віків збагнувши за два тижні,
Напише перший твір доскіпливий студент,
Де будуть відкриття й прозріння дивовижні.
І хлопчик, що сидить і бульбашки пуска, —
Так тішиться дитя, так дме у соломинку! —
І кожна з них летить, прекрасна і легка,
Хоч, може, їй летіть всього яку хвилинку.
Але і той старий, і хлопчик, і студент —
Всі троє творять з однієї піни
Ніщо, дрібничку, мрію, сентимент, —
Однак і в ній, хоч на єдиний мент,
А вічне світло спалахне і згине.
ПРОЧИТАВШИ «SUMMA CONTRA GENTILES»[57]
Здається нам, що всетаки раніше
Життя було і краще, і чесніше.
Не знав ще розум з правдою розлуки,
Була ще мудрість посестра науки,
Душа людська була іще невтомна,
Як ми про це читаємо в Платона.
Ох, і щоразу, як вступали ми
В духовний храм Аквінського Фоми,
Беззастережно вірили йому
І скрізь ми правду бачили саму.
Тодішні люди і тодішні долі
Ввижались нам в якомусь ореолі,
І все було прекрасне, повноцінне,
І все складалось в бездоганне ціле.
Натомість ми, пізніші покоління,
Нікчемна парость доброго коріння,
Метаємось, б’ємо крильми по стелях.
І хто ми є? Блукальці у пустелях.
Що знали ми, крім сумнівів і муки?
Але колись, можливо, наші внуки
І ці терзання наші, й наші долі
Побачать теж в якомусь ореолі.
Можливо, й ми їм будем саме тими —
Просвітленими, мудрими, святими,
Бо вже вони почують тільки міфи,
Глухе відлуння нашої доби,
Про наше перетліле лихо
Й пригаслий попіл боротьби.
І той їм стане світочем життя ще,
Кого терзали сумніви найтяжче.
Хто шлях шукав крізь відчай і знемогу,
Покаже їм до істини дорогу.
І, може, в цьому й суть одвічна руху,
Глибин його потужна течія:
Живе в нас дух, безсмертний геній духу.
Він переможе, а не ти чи я.
ЩАБЛІ
Як в’яне цвіт, і молодість минає,
І губить сонце промені останні,
І мить за миттю вічність поглинає
Так все минає, навіть неминуче! —
І сталість є лиш в цьому проминанні.
Чи ти людина в світі, чи трава ти, —
Не можеш сам себе перетривати.
Це вища мудрість, і тому нещадна.
І в кожну мить, що має вже промчати,
Готовий будь навіки до прощання,
Щоб стрепенуться й наново почати.
Хай кличе нас дорога невідома,
Хай не спиняють радощі й осмути,
Бо, якщо десь відчуєм, що ми дома,
Як тільки звикнем, — можна і заснути.
Тож переходьмо простори і межі,
Ніде не зупинившись на порозі,
Бо обрій моря тільки в безбережжі,
Бо обрій духу тільки у дорозі.
А може, й смерть, ота межа остання, —
Новий щабель нового існування,
А може, й він несе яку загадку, —
Ну що ж, прощайся і почни спочатку!
вернуться
57
«Основне проти поган» (лат.).
«Основне проти поган» — поряд з «Основним про богослів’я» — одна з двох найважливіших праць найвидатнішого філософасхоласта Фоми Аквінського. Обидві праці, відповідно до своїх назв, прагнуть дати закінчений підсумок усього змісту середньовічної християнської культури. Гессе, що захоплювався ідеями Фоми Аквінського, зробив одним із героїв свого роману «Нарцис і Гольдмунд» ченця Нарциса, щирого й бездоганного служителя «чистої духовності» середньовіччя; таким чином, мотив «Основне проти поган» немовби перекидає місток між двома романами Гессе, виявляючи певну тотожність Нарциса й Кнехта.