Ось до чого дійшов Йозеф. Якось, знов стоячи на високій скелі, він побачив далеко на обрії дві чи три маленькі постаті, мабуть, подорожніх або прочан, чи, може, тих, що хотіли знайти його й висповідатись, — і раптом його охопило таке непереборне бажання якнайшвидше, негайно покинути це місце, піти з цього життя. Те бажання було таке сильне й навальне, що переважило всі інші думки, змело всі заперечення й сумніви, а їх, звичайно, не бракувало: хіба ж побожний схимник міг без докору сумління послухатись сліпого пориву? Ось він уже помчав, ось досяг своєї печери, де стільки років витримував тяжку боротьбу з самим собою, зазнав стільки перемог і поразок. У шаленому поспіху він схопив жменю сушених фініків, гарбузяну сулію з водою, запхнув усе те в стару дорожню торбу, перекинув її через плече, взяв костура й лишив зелений затишок своєї маленької батьківщини, став утікачем, який не мав спокою, який тікав від бога й від людей, а насамперед від того, що колись вважав найвищим своїм обов’язком, своєю службою і місією. Спершу він біг, наче за ним хто гнався, наче й справді ті постаті вдалині, які він помітив зі скелі, були його переслідувачами й ворогами. Та через кілька годин страх його влягся, і він перестав так поспішати. Ходьба приємно стомила його, і під час першого спочинку — він так і не взяв нічого в рот, бо свято дотримувався звички не споживати їжі, поки не зайде сонце, — його розум, призвичаєний до самітних роздумів, знов почав прокидатися і прискіпливо зважувати бездумний вчинок. І розум не засудив того вчинку, хоч яким безглуздим він здавався, навіть поставився до нього майже прихильно, бо вперше після довгого часу Йозефові його поведінка здалася простодушною і невинною. Звичайно, то була втеча, раптова й непродумана, але нітрохи не ганебна. Він залишив справу, яка стала йому не до снаги, своєю втечею признався собі і тому, хто, може, бачив його, в своїй неспроможності, кинув даремну боротьбу, яку вів день у день, і визнав себе побитим і переможеним. Повівся він, казав його розум, не найкраще, героєві чи святому так не личить, але чесно, і, мабуть, інакше й не міг повестися; тепер Йозеф дивувався, що він так пізно зважився тікати, що так довго, так страшенно довго терпів. Упертість, з якою він стільки років змагався за безнадійну справу, тепер здавалася йому помилкою, навіть більше — розпачливими потугами його самолюбства, прадавнього Адама в його душі, і тепер йому начебто стало зрозуміло, чому ця впертість довела його до таких прикрих, простотаки диявольських наслідків, до такої розгубленості й духовної млявості, до того, що його опанувало демонічне бажання вмерти, знищити себе. Звичайно, християнин не повинен вбачати в смерті ворога, а схимник і святий взагалі повинні дивитися на своє життя як на жертву; але ж думка про добровільну смерть була чисто диявольською і могла зродитися тільки в такій душі, керівником і охоронцем якої був уже не ангел господній, а лихі демони. Якийсь час Йозеф сидів розгублений і збентежений, а нарешті й зовсім занепав духом і вжахнувся, коли побачив з відстані пройдених кількох миль своє недавнє життя й усвідомив його як розпачливе животіння зацькованої людини, що старіється, не досягши своєї мети, людини, вимученої ненастанною, моторошною спокусою повіситись на гілляці, мов той, що зрадив Спасителя. Та коли його так жахала думка про самогубство, то, звичайно, в цьому жахові прозирало й щось від прадавнього, дохристиянського, поганського знання, знання про стародавній звичай приносити в жертву людину, і не абикого, а царя, святого, обранця племені, який часто мав ще й власноручно виконувати цей обряд. І жахав Йозефа не тільки цей заборонений звичай з поганських часів, а ще більше думка про те, що, врешті, і смерть Спасителя на хресті — така сама добровільна самопожертва. І справді, коли Йозеф добре подумав, то переконався, що невиразне усвідомлення цього було вже в його перших спалахах палкого бажання накласти на себе руки; то було вперте, злісне, шалене прагнення пожертвувати собою і цим, властиво, недозволеним способом наслідувати Спасителя або ж недозволеним способом натякнути, що задум Спасителя вийшов не вельми вдалим, Йозеф перелякався цієї думки, але й відчув, що тепер ця небезпека для нього минула.
Довго приглядався він до того схимника Йозефа, яким він тепер став і який, замість того, щоб іти слідами Іуди або й Розп’ятого,[61] вибрав утечу і тим самим знов віддав свою долю в божі руки. Чим більше Йозеф думав про те пекло, якого уникнув, тим тяжче йому ставало на серці й тим дужче пік його душу сором; нарешті те гнітюче, болісне почуття здавило йому груди, нестерпним клубком застрягло в горлі і раптом вибухнуло потоком сліз, від яких йому зразу полегшало. Ох, як давно він уже не плакав! Сльози текли так рясно, що він нічого не бачив, але в грудях відлягло, і коли він опам’ятався, відчув солоний смак на губах і зрозумів, що плаче, то йому на мить здалося, наче він знов став дитиною, яка ще не спізнала зла. Йозеф усміхнувся, йому було трохи соромно своїх сліз. Потім він підвівся і рушив далі. Ішов він навмання, не знаючи, куди заведе його ця втеча і що з ним станеться. Він справді почував себе дитиною, в серці згасло бажання боротися і стало так легко, наче його хтось вів, наче його кликав і вабив якийсь далекий привіт 2ний голос, наче ця мандрівка була не втечею, а поверненням додому. Йозеф стомився, і стомився його розум, який тепер замовк, чи заспокоївся, чи, може, вважав, що він непотрібний.
61
…іти слідами Іуди або й Розп’ятого… — Парадоксальне зближення Христа й Іуди характерне для гностичної думки. Іуда повісився, але й Христа в новозавітних, літургічних і богословських текстах часто називають «повішеним на дереві» — і якраз навмисне для того, щоб застосувати до нього формулу Старого завіту: «Проклятий кожен, хто висить на дереві». Христос узяв на себе всю повноту прокляття, що тяжіло над людством, а тому його гранична святість виявляється тотожною граничній сакральній нечистоті.