Сонце вже ховалося за обрій, коли він нарешті скінчив. Діон уважно вислухав його, не перебиваючи й ні про що не питаючи. Навіть тепер, коли Йозеф замовк, він не розтулив рота. Він важко підвівся, ласкаво глянув на Йозефа, нахилився до нього, поцілував у чоло й перехрестив. Аж згодом Йозефові спало на думку, що це був той самий мовчазний жест брата, а не судді, яким він колись відпускав своїх численних покутників.
Потім вони попоїли, помилися й лягли спати, Йозеф ще якусь хвилину розмірковував про свою сповідь: власне, він сподівався від Діона суворої догани й кари, та однаково не розчарувався і не відчував тривоги, йому досить було самого погляду й братнього поцілунку цього праведника, його душу огорнув спокій, і скоро він поринув у благодатний сон.
Другого ранку старий без зайвих балачок узяв Йозефа з собою, і вони здолали чималий шмат дороги, а за чотири чи п’ять днів дісталися до Діонового житла. Там вони й лишилися жити разом. Йозеф допомагав Діонові в нехитрій щоденній роботі, пізнавав його життя й переконувався, що воно не вельми відрізняється від того, яким він сам жив стільки років. Тільки що тепер він був не самотній, за плечима в іншого, ніби в його затінку, а тому й життя його було зовсім інакше. Із навколишніх осель, з Аскалона і ще з дальших місцевостей до них приходили ті, хто шукав поради й жадав сповіді. Спершу Йозеф, коли з’являвся хтось чужий, квапливо ховався десь і повертався аж тоді, як відвідувача вже не було. Та Діон дедалі частіше кликав його, наказував йому, як служникові, то принести води, то зробити щось інше і так поволі призвичаїв його бути присутнім під час сповіді, якщо покутник не заперечував. І чимало з відвідувачів, навіть більшість їх, раді були не залишатися наодинці з грізним Пугілем, а воліли, щоб поблизу був цей тихий, ласкавий і послужливий помічник. Так Йозеф поступово дізнався, як сповідав Діон і якими словами втішав грішників, як він втручався в людське життя і впорядковував його, як накладав покуту і давав поради. І дуже рідко він дозволяв собі звернутися до Діона із запитанням, як, наприклад, після балачок одного вченого чи естета, що завітав до них дорогою.
З розповіді того чоловіка випливало, що він мав знайомих серед магів і астрологів:[62] відпочиваючи, він просидів годину чи й дві зі старими пустельниками, виявився чемним і балакучим гостем, довго, розумно й гарно розповідав про сузір’я і про мандрівку людини разом зі своїми богами від початку до кінця вічності через усі оселі зодіаку. Розповідав він і про Адама, першого чоловіка на Землі, й про його тотожність з Ісусом Розп’ятим, казав, що діяння Христові — це мандрівка Адама від дерева пізнання до дерева життя, а райського змія називав охорон2цем священного праджерела, темної глибини, з нічних вод якої постали всі створіння, всі люди і боги. Діон уважно слухав розповідь гостя, сірійська мова якого була густо пересипана грецькими словами, а Йозеф дивувався, навіть обурювався: чому старого не гнівають ці хибні поганські думки, чому він не виступить проти них, не спростує і не засудить їх? Навпаки, здавалося, що цей розумний монолог тямущого пілігрима був Діонові приємний і цікавий, бо він не тільки уважно слухав, а й усміхався і часто кивав головою, наче йому подобалась така мова. Коли вчений пішов, Йозеф не витримав і докірливо запитав: — Як у тебе вистачає терпіння слухати хибні думки цього безбожного поганина? Мені здалося, що ти вислуховував їх не тільки терпляче, а навіть з приємністю, простотаки втішався ними. Чому ти не заперечував йому? Чому не спробував спростувати його поглядів, переконати його й навернути на віру в нашого господа? Діон похитав головою на тонкій зморщеній шиї і відповів: — Я не спростовував його, бо це нічого б не дало, та й не міг би я його спростувати. В диспуті, силогізмах і знанні міфології та астрології цей чоловік безперечно набагато переважає мене, і я не міг би переконати його, до того ж, сину мій, це не наша з тобою справа — нападати на чужу віру, заявляти, що вона брехлива й хибна. Справді, я слухав цього розумного чоловіка з приємністю, як ти й сам помітив. Мені було приємно тому, що він чудово говорить і багато знає, але насамперед тому, що він нагадав мені про мою молодість, бо я тоді віддавався таким самим студіям і наукам. Міфи, про які наш гість так гарно розповідав, аж ніяк не хибні, порожні вигадки. Це уявлення і притчі певної віри, яких нам уже не треба, бо ми маємо віру в Ісуса, єдиного Спасителя. Але для тих, хто ще не знайшов нашої віри і, можливо, взагалі ніколи не знайде її, їхня віра, що бере свій початок з давньої мудрості предків, гідна пошани. Звичайно, голубе, наша віра інакша, цілком інакша. Та коли їй не треба вчення про сузір’я, початок та кінець вічності, праджерело, праматір та інші символи, то це ще зовсім не означає, що те вчення хибне і брехливе.
62
З розповіді того чоловіка випливало, що він мав знайомих серед магів і астрологів… — У розповідь вченого незнайомця вкладено дійсні уявлення і вчення пізньоантичного гностицизму, а також стилізовані в гностичному дусі моменти доктрини Юнґа (див. коментар до с. 298).