Та хоч тепер стосунки між Кнехтом і Десиньйорі набули гідної форми, а їхні диспути стали необхідним елементом тодішнього вальдцельського життя, все ж таки для самого Кнехта цей тягар, цей конфлікт майже не стали легшими. Натхнений високим довір’ям і відповідальністю, покладеною на нього, він упорався з своїм завданням, і найкращим доказом сили й життєздатності його натури було те, що він домігся цієї перемоги без видимої шкоди для себе. Проте в душі він дуже страждав. Бо ті теплі, дружні почуття, що тепер з’явилися в його серці до Плініо, симпатичного й дотепного, досвідченого й красномовного товариша, поширювались і на той чужий світ, який репрезентував його приятель і супротивник, на світ, який Кнехт пізнавав і вгадував в образі Плініо, в його словах і жестах, так званий реальний світ, де були ніжні матері й діти, люди, що страждали від голоду, й притулки для убогих, газети й виборча боротьба, той примітивний і водночас витончений світ, у який Плініо повертався на кожні канікули, щоб побачитися з батьками й родичами, позалицятися до дівчат, побувати на робітничих зборах чи розважитись у фешенебельних клубах, тим часом як він, Кнехт, залишався в Касталії, гуляв по околицях містечка і плавав з товаришами, вивчав річеркари Фробергера[27] або читав Гегеля.
Кнехт твердо знав, що сам він належить до Касталії і повинен жити касталійським життям, життям без родини, без різних легендарних розваг, без газет, але й без злиднів та голоду, — до речі, Плініо, що так завзято закидав учням еліти дармоїдство, сам ще ніколи не голодував і не заробляв собі на хліб. Ні, світ Плініо не був кращим і справедливішим світом. Але він існував, був поряд і, як Йозефові було відомо з історії, існував завжди й завжди був десь такий, як тепер. Багато народів і не знали іншого світу, навіть гадки не мали про елітарні школи й Педагогічну Провінцію, про Ордени, Магістрів і Гру в бісер. Більшість людей на землі жило інакше, ніж у Касталії, простіше, примітивніше, небезпечніше, не так затишно і впорядковано. І той примітивний світ був їм рідний, Кнехт і сам відчував його слід у своєму власному серці, ніби якусь тугу за ним, цікавість і навіть жаль до нього. Завданням Кнехта було віддати тому світові належне, зберегти для нього якесь місце в своїй душі, а проте не скоритися йому. Бо поряд з ним і над ним існував інший світ, касталійський, штучно створений світ інтелекту, впорядкований і свято бережений світ ієрархії, який треба було завжди охороняти й відтворювати. Служити йому, не допускаючись, проте, ніякої несправедливості й до того іншого світу, а тим більше не зневажаючи його, а також не поглядаючи на нього тайкома, з якимись невиразними бажаннями чи тугою, — ось що він мав робити. Адже маленька Касталія служила тому великому світові, вона постачала йому вчителів, книжки, наукову методику, дбала про чистоту духовних функцій та моралі й завжди була відкрита як школа і як пристановище для тієї невеликої кількості людей, яким судилося присвятити своє життя духові й істині. Тільки чому ці два світи не живуть у гармонії і братстві, в доброму сусідстві, проникаючи один в одного, чому не можна об’єднати їх у своєму серці й плекати обидва? Сталося так, що один із приїздів Магістра музики, які траплялися дуже рідко, припав на той час, коли Йозеф, стомлений і виснажений своїм завданням, на превелику силу втримував душевну рівновагу. Магістр зрозумів це з деяких натяків хлопця, але ще більше свідчила про це його неуважність, змарнілий вигляд, неспокійні очі. Магістр поставив йому кілька запитань, проте Йозеф відповідав неохоче, був якийсь скований. Тоді Магістр, стурбований станом хлопця, більше ні про що не розпитуючи, повів його до музичного класу, під тим приводом, що хоче йому розповісти про якесь невеличке музичне відкриття. Він попросив Кнехта принести клавікорди, настроїти їх і помалу залучив його до розмови про походження сонати. Нарешті хлопець трохи забув про свій клопіт, захопився й заспокоївся, вдячно дослухаючись до слів і до гри Магістра. Той не квапив учня, терпляче очікуючи, поки він вийде з своєї внутрішньої глухоти і буде готовий сприймати його науку. І коли настала та хвилина, Магістр скінчив свій екскурс в історію музики, зіграв на закінчення одну з сонат Габрієлі, потім підвівся і, повільно походжаючи по маленькому класі, почав розповідати: — Багато років тому ця соната дуже зацікавила мене. Це було ще в мої студентські часи, задовго до того, як мене призначили вчителем, а потім Магістром музики. Я тоді плекав шанолюбну мрію написати історію сонати з нових позицій, але настала пора, коли я не тільки не міг посунутися далі, а й почав усе більше сумніватися, що всі ці музикознавчі й історичні дослідження взагалі мають якусь вартість, що це не просто пустопорожня гра людей, яким нічого робити, нікчемний інтелектуальномистецький замінник справжнього, живого життя. Словом, мені треба було подолати одну з тих криз, коли всяка наука, всяка духовна потуга, все духовне взагалі здається нам сумнівним і нічого не вартим, коли ми схильні заздрити кожному селянинові, що йде за плугом, і кожній закоханій парі, що гуляє вечорами, кожній пташці, що співає в гіллі, і кожному коникові, що сюрчить на луці влітку, бо їхнє життя здається нам таким природним, змістовним і щасливим, бо ми нічого не знаємо про їхні тривоги й злигодні, небезпеки й страждання. Одне слово, я остаточно втратив душевну рівновагу, а це прикрий стан, мені було важко його витримати. Я складав найхимерніші плани втечі і звільнення, думав стати мандрівним музикантом і грати на весіллях,[28] і якби в той час з’явився, як у старовинних романах, чужоземний вербувальник і запропонував мені одягти мундир і в складі будьякого війська взяти участь у будьякій війні, я погодився б. Дійшло до того, до чого здебільшого і Доходить у таких випадках: я геть розгубився і вже не міг сам упоратися з своїми сумнівами, мені потрібна була чиясь допомога.
27
…річеркари Фробергера… — Річеркар — музичний твір поліфонічної будови, поширений у західноєвропейській музиці XIV–XVII ст. Фробергер Йоганн Якоб — німецький композитор і органіст XVII ст. Всі прізвища композиторів у романі — справжні.
28
…думав стати мандрівним музикантом і грати на весіллях… — Образ убогого музиканта, який ще з часів шубертівського «Лірника» органічно ввійшов в образну систему німецької романтичної традиції, виношував у своєму серці сам Гессе в часи оповідань про Кнульпа (див. передмову). Таким чином, ця фраза Магістра музики містить у собі прощання Гессе з меланхолійнобезвідповідальною мрією, що колись була близька йому самому.