— Це знак «Мон», — сказав нарешті Старший Брат. — Він означав «шаленство молодості». Зверху гора, знизу вода, зверху Інь, знизу Кань. Коло підніжжя гори б’є джерело, символ молодості. Тлумачення каже: Шаленству молодості щастить. Не я шукаю молодого шаленця, Молодий шаленець шукає мене. На перше запитання я відповідаю. Той, хто питає забагато, набридає мені. Набридливому я не відповідаю. Наполегливість винагороджується.
Від напруження Кнехт затамував дух. Після слів чарівника запала тиша, і він мимоволі глибоко відітхнув. Він не зважувався нічого питати. Але йому здавалося, що він зрозумів: молодий шаленець прийшов, і йому дозволено залишитись. Ще коли Кнехт захоплено, зачаровано дивився на гру пальців і паличок, що рухалися, наче маріонетки, він побачив у ній якийсь зміст, і хоч не міг відгадати його, проте був вражений наслідками. Оракул дав відповідь, вирішив справу на його користь.
Ми не змальовували б цього епізоду так докладно, якби сам Кнехт з видимим задоволенням не розповідав про нього так часто своїм друзям і учням. А тепер повернімося до своєї основної розповіді. Кнехт прожив багато місяців у Бамбуковому гаю і навчився орудувати стеблинами деревію так само досконало, як і його вчитель. Той щодня годину навчав свого гостя рахувати палички, ознайомив його з граматикою і символікою мови оракулів, звелів йому записати й вивчити напам’ять шістдесят чотири знаки, читав йому давніх коментаторів, а як випадав особливо вдалий день, то й котрусь історію Чжуан Цзи.[34] На дозвіллі учень доглядав садок, мив пензлики, розтирав туш, а також навчився варити юшку й чай, збирати хмиз, стежити за погодою і користуватися китайським календарем. Та коли він зрідка під час їхніх небагатьох бесід заводив мову про Гру в бісер і про музику, то ніби натикався на глуху стіну: вчитель або вдавав, що не чує його, або відбувався поблажливою усмішкою, або відповідав якимось китайським висловом, наприклад: «Густі хмари, та немає дощу» чи «Шляхетному нема чого закинути». Коли ж Кнехт усетаки виписав з Монтпорта клавікорди й почав щодня по годині грати на них, то не почув ніяких заперечень. Якось він признався своєму вчителеві, що хотів би досягти такої майстерності, щоб ввести систему «І цзін» у Гру в бісер. Старший Брат засміявся.
— Спробуй! — мовив він. — Сам побачиш, до чого це доведе. Насадити в цьому світі гарний бамбуковий гайок ще можна. Але чи вдасться садівникові помістити світ у той свій гайок, я щось не дуже вірю.
Та годі про це. Ми ще хіба згадаємо, що коли через кілька років Кнехт, ставши вже шанованою особою у Вальдцелі, запросив Старшого Брата прочитати там курс лекцій, той так і не відповів йому.
Йозеф Кнехт потім часто казав, що місяці, проведені в Бамбуковому гаю, були особливо щасливою порою в його житті, а інколи навіть називав їх «початком пробудження». Взагалі слово «пробудження» відтоді не раз трапляється в його висловленнях, десь у подібному, хоч і не зовсім такому значенні, яке він досі надавав слову «покликання». Мабуть, «пробуджуватися» для нього означало пізнавати самого себе і своє місце в касталійському світі і в світі взагалі, проте нам здається, що наголос дедалі більше переноситься на самопізнання, в тому розумінні, що в Кнехта від «початку пробудження» все глибшало відчуття свого особливого, виняткового становища й призначення, а поняття й категорії освяченої традицією загальної і спеціально касталійської ієрархії ставали для нього все відноснішими.
Кінець перебування у Бамбуковому гаю ще зовсім не був кінцем китайських студій, вони тривали далі, і особливу увагу Кнехт приділяв старовинній китайській музиці. Всюди в давніх китайських письменників він натрапляв на хвалу музиці як одному з найперших джерел всякого ладу, моралі, краси й здоров’я. Таке широке, етичне розуміння музики Кнехт давно вже засвоїв завдяки Магістрові музики, який, можна сказати, сам був живим його втіленням. Ніколи не відступаючи від основного напрямку своїх студій, відомого нам з листа до Тегуляріуса, Кнехт сміливо й енергійно просувався вперед усюди, де відчував щось важливе для себе, тобто там, де пройдений шлях ставав для нього дальшим етапом пробудження. Одним із позитивних наслідків його перебування в Старшого Брата було те, що він переборов свій страх перед Вальдцелем, — тепер він щороку брав там участь у якомусь вищому курсі Гри і навіть, сам не розуміючи гаразд, як так вийшло, став у Vicus Lusorum особою, на яку дивилися з цікавістю й визнанням, ввійшов до найістотнішого й найчутливішого органу всієї Гри, до тієї анонімної групи випробуваних гравців, від яких, власне, залежала тоді її доля чи принаймні доля тодішнього її напрямку і стилю. Гравців із тієї групи, в яку входили й службовці окремих інституцій Гри, хоч зовсім не переважали в ній, найчастіше можна було зустріти в порожніх, тихих приміщеннях Архіву Гри, де вони критично аналізували окремі партії, домагалися введення в Гру чи, навпаки, вилучення з неї якихось нових тематичних груп, сперечалися про певні, щораз інші смакові напрямки в Грі, що стосувалися її форми, її зовнішніх ознак, спортивного елементу в ній. Кожен, хто належав до цієї групи, був віртуозом Гри, кожен досконало знав здібності і вдачу інших її членів, ніби у вузькому колі якогось міністерства чи в аристократичному клубі, де зустрічаються й знайомляться завтрашні й післязавтрашні правителі й керівники. Тут панував приглушений, вишуканий тон, усі були шанолюбні, не показуючи цього, перебільшено уважні й критичні. Цю еліту молодого покоління з Vicus Lusorum багато касталійців і дехто поза межами Провінції вважали останнім цвітом касталійської традиції, вершками аристократичної духовності, і не один юнак роками плекав честолюбну мрію потрапити колись у це коло. Для інших же, навпаки, це вибране гроно претендентів на високі посади в ієрархії Гри в бісер було чимось ненависним і нездоровим, зграєю зарозумілих нероб, глухих до життя і до дійсності, геніїв, заглиблених у свої дотепні забавки, бундючною і, власне, паразитичною громадою дженджиків і кар’єристів, для яких фахом і змістом їхнього життя стала розвага, нікчемна самонасолода духу.
34
Чжуан Цзи — давньокитайський мислитель Чжуан Чжоу, що жив, за переказами, в IV–III ст. до н. е., парадоксаліст, який висміював раціоналістичну етику Конфуція і прагнув осягти діалектичну тотожність істини й ілюзії, добра і зла, моралі й аморалізму; його ідеал — відмова від втручання в самосутній лад буття. Книжка Чжуан Цзи дає образ дивакуватого, юродивого мудреця, що глузує з претензій держави до людини, нехтує узвичаєні норми й прибирає свою мудрість у навмисне химерні зовнішні форми. Саме такий образ мудреця важливий у цьому випадку для Гессе.