Хлопець кілька разів озирався назад і за другим чи третім разом задоволено побачив, що Магістр також скочив у воду. Та ось він озирнувся знов і вже не помітив його. Він занепокоївся, почав шукати його очима й кликати, потім чимдуж поплив назад йому на допомогу. Але Магістра ніде не було. Хлопець, плаваючи й пірнаючи, шукав його доти, доки сам не знесилів від лютого холоду. Ледве тримаючись на ногах, задихаючись, він нарешті вийшов на берег, побачив там купальний халат Магістра, підняв його й машинально почав розтирати ним заклякле тіло, аж поки нагрівся. Наче приглушений, він сів на осонні і втупив очі у водяне плесо. Холодне зеленкуватосинє озеро здавалося йому тепер дивовижно порожнім, чужим і зловісним. Кволість і млість потроху минали, він дедалі чіткіше усвідомлював, яке страшне лихо щойно скоїлось, і його огортало почуття безпорадності й глибокого смутку.
«Яке горе! — думав він нажахано. — Це через мене він загинув!» Аж тепер, коли не було вже перед ким показувати свою гордість і не було вже кому опиратися, хлопець збагнув своїм зболілим, переляканим серцем, як він устиг полюбити цю людину. І коли він сидів отак, усвідомлюючи, що хоч би які він шукав виправдання, все ж таки вина за Магістрову смерть лежить на ньому, серце його затремтіло в приголомшливому передчутті, що ця вина змінить його самого і його життя, що вона зажадає від нього чогось більшого, ніж він сам сподівався від себе.
ВЛАСНІ ТВОРИ ЙОЗЕФА КНЕХТА ВІРШІ ШКОЛЯРА І СТУДЕНТА
Нам буття не судилось. Ми — тільки потік.Ми всі форми наповнюєм радо собою:Форму ночі і дня, русла років і рік,Піднебіння печери і тишу собору.
І нема нам спочинку, нема вороття,Ми в дорозі, ми гості, — ні поля, ні плуга.Нас жене по світах вічна спрага буття,У завершеність форми не втілена туга.
Ми не знаємо, хто ми. Ми — сни у віках.Мов крізь пальці, проходим крізь час і природу.Ми лиш глина покірна у бога в руках,Котру ліплять, але не випалюють зроду.
Зупинитися! Бути! Зажевріть теплом!Ось до чого ми прагнем у вічній тривозі.Але прагнення ці — лиш міраж, лиш фантом,Що ніколи не стане спочинком в дорозі.
У непохитних душі не прозріли,Дратують їх шукання наші ревні.Що світ плаский, — у цьому вони певні,А третій вимір — це вже підозріло.
Бо й справді, як жилося б нам печальноЯку мороку мали б не одну,Якби цей світ, крім вимірів звичайних,Та мав ще й третій вимір — глибину.
То, щоб стояти твердо на землі,Скасуєм третій вимір взагалі!Бо сумніватись в істинах неґречно,І якщо вглиб дивитись небезпечно,То третій вимір зайвий, безперечно.
Тягар буття не давить нам на плечі,І наших мрій реальність не зімне.Це існування наше неземне —Як танець фей навколо порожнечі.
Наш світ ясний, у нас немає долі.Є лиш ума забави чарівні.Але як страшно тужить в глибиніКривава праніч варварства й сваволі!
В кружлянні мрій, в гармонії симетрій,Легкі, як німби інопланетян, —О, як ми тужим потай за життямЗ вогнем зачать і таїнствами смерті!
Ми інколи беремся до пераІ звично пишем літери і коми,Які відомі кожному. Це гра,Що має здавна правила й закони.
Але, якби побачив їх дикунАбо людина з місяця, — дивамиДля нього був би знаків цих табун,Це біле поле, всіяне словами,Кабалістичним плетивом чуднимВ химерних візерунках алфавітуТоді, мабуть, постав би перед нимСтрашний і незбагненний образ світу.Були б там роги, ноги і хвости,Рослини, змії, птиці й поторочі.
І, вражений до сліз, до німоти,Він би читав їх, як сліди воронячі.І в цих відбитках найрізніших мов,У цьому хмизі втіленого звукаПобачив би, як жевріє любов,Палає гнів, обвуглюється мука.Він би жахався, плакав, і тремтів,І переляк вишіптував, як знахар,Збагнувши безмір зоряних світівУ мікросвіті цих графічних знаків,Де стільки літер нижуться в рядки,Такі чіткі й однакові, що навітьЖиття і смерть, кохання і ненавистьСтають подібні, наче двійники…
І врешті б він, бурмочучи закляття,Той білий аркуш кинув у багаття,І, при багатті мирно задрімавши,Повірив би, що чарів тих нема вже,Що весь той жах розвіявся, минув,І аж тоді б він, певно, усміхнувся,І аж тоді б з полегкістю зітхнув.
ЧИТАЮЧИ ДАВНЬОГО ФІЛОСОФА
Те, що було ще вчора над усе,Найвищий досвід, наймудріша теза, —Тьмяніє раптом і втрачає сенс,Як партитура без ключа й діеза.
І побудова гарна і струнка,Що в ній було доцільне все і вічне,Безладно розпадається, зника,Мов губить враз ядро своє магічне.
Так і обличчя, любі нам колись,Такі прекрасні, юні і відверті,В печалі зморщок тінями взялисьІ визрівають, блякнучи, для смерті.
Так у душі і захват, і порив,Ледь спалахнувши, гасне, і натомістьПриходить жаль, що все ж це до пори,Як щось одвіку вкладене в свідомість.
Та над цією прірвою розрух,В долинах смерті, де сама трагічність,В кромішній тьмі пручається наш дух,Долає смерть і світиться крізь вічність.
Сидить старий, схиливши сиві скроні,Перебирає бісер на долоні.А навкруги — руйновище країни,Повзучий плющ повився на руїни,Гуде бджола. І над добром і зломЛунає лиш приглушений псалом.
І той, що був колись такий славетний,Ніким не перевершений гравецьВ грі символів, мандрівник і митець,Мав розум вільний, гордий і шляхетний, —Старий, самітний, головою срібен,Тепер він став нікому не потрібен.
Юнак до нього труд свій не приносить,Магістр його на диспут не запросить.Минуло все. Нікого вже немає.Ні тих духовно вишуканих кіл,Ні храмів тих, ні касталійських шкіл,Нема вже їх… Старий відпочиваєСеред руїн. Над ним пливуть хмаринки.
В його руках барвисті намистинки.Вони — як ієрогліфи печалі,Що так колись багато означали!Життя урвало ниточку хистку.Тепер це тільки скельця кольорові,Синенькі, білі, жовті, пурпурові,Вони тихенько котяться крізь пальціСтаречих рук і губляться в піску…
Правічна тиша і правічний сон…І враз крізь пітьму, як сліпучий зонд,Пробився промінь. Пронизав безмежність.Із хаосу вихоплює світи.І розтинає прірву чорнотиНа день і ніч, життя і протилежність.
Вдихає душу божому рабу,Снагою зел запліднює природу,Бажанням дії, боротьби і плоду.Вливає небо в чашу голубу.І творить світ живий і неповторний,І славить все той промінь животворний.
А потім він у безмір лине знову,Шукаючи свою першооснову,Крізь ті світи, які він сам створив, —Молінням рук, простягнутих угору,Любов’ю, гнівом, обрисом собору, —Це боротьба, це щастя, це порив!
Гостюючи колись в монастирі,Я, коли всі були вже на відправі,Зайшов до книгосховища. Старі,Грубезні книги в шкіряній оправіСтояли там рядами при стіні.
Ну, що ж, ченці — то здавна люди книжні.Але у вічі кинулись меніТих фоліантів назви дивовижні.Я взяв один, — і що читаю там?«Останній крок до квадратури кола».[55] О, думав я, в цій книжці мисль не квола!Або таке: «Як скуштував АдамЩе й з древа іншого[56]…» Але з якого, боже?Із дерева життя?! То він безсмертний, може?Ну, думав я, це ангелпокровительЗаніс мене у цю святу обитель! Вечірній промінь втомленого сонцяУпав на книги з косого віконця.Дивлюсь: одна із райдужним обрізомВся аж дзвенить тривожним вокалізом.Беру, читаю напис той: «НаукаПро відповідність кольору і звука».Я відчиняю книги ті, як брами,І цілий світ співає кольорами!І так мене ця вразила ідея,Що я почав здогадуватись, де я.Бо, що за том я тут не вибираю,Все свідчить: я — у книгозбірні Раю!Тут відповідь на всі мої питання,Тут всі плоди із дерева пізнання,І всі мистецтва, і науки точні,Усіх досліджень дані остаточні.І, що не книга, — з гарних палітурок.Світився напис, наче порятунок.І кожне слово з крони до корінняБуло — як біла блискавка прозрінняДля тих, кому відкрилась вища суть.
вернуться«Останній крок до квадратури кола». — Нерозв’язна математична задача про розшук квадрата, рівновеликого даному колу, була від стародавніх часів до епохи барокко улюбленим символом релігійнофілософських пошуків рівноваги між божим і людським, між вічністю і часом.
вернуться«Як скуштував Адам ще й з древа іншого…». — Поряд з деревом пізнання добра і зла, скуштувавши плодів якого, Адам і Єва впали в первородний гріх, у біблійному Едемі росте, згідно зі Старим завітом, і дерево життя: плоди з нього надають тому, хто скуштував їх, безсмертя й досконалості.