Це розчулило її.
Вона обернулась i наткнулась на його розгублений погляд. Це здивувало Нелю, i вона вирiшила продовжити наступ.
— Ну? То хто вона? Та кажи вже! Я сама вас бачила… — Неля на мить замислилась (коли жiнка веде подiбну гру, її логiка стає залiзобетонною). — Це було в суботу. Увечерi… Ти ще сказав, що йдеш на футбол… Висока така… фарбована… Ну?
— Я був на футболi, — тихо сказав Вадим.
Якби вiн розсмiявся, назвав її дурненькою або покрутив пальцем бiля скронi, Неля розреготалася б i кинулась йому на шию з вигуком: «Купився! Купився!!»
Але чоловiк вимовив слова тихо i твердо. I це їй не сподобалось.
— Ти не був на футболi! — святкуючи перемогу, сказала вона. — Футбол закiнчився о десятiй. А коли я повернулася вiд подруги, на годиннику була восьма, i ти вже був удома.
— Ну то й що? Я пiшов ранiше. Нашi програвали…
— Брешеш! Брешеш! — зааплодувала Неля, говорячи навмання, аби подражнити його. — Я точно пам'ятаю: нашi виграли!
— Я… — почав вiн.
— Ну? — весело пiдбадьорила Неля.
Вадим вiдклав виделку з нанизаною сосискою.
— Так. Я не був на стадiонi.
— Тобто?… — розгубилася Неля.
— Я не був на стадiонi, — повторив вiн, вдивляючись, як лопається соковита сосиска. — Так, я був з iншою жiнкою. Я кохаю її. Тiльки не знав, як тобi про це сказати…
РЕМОНТ
Чоловiк вирiшив робити ремонт!
Сам.
Власноруч!
Адже сказав, що не довiряє жодним майстрам.
Перебуваючи на сьомому небi вiд несподiваного щастя, Людмила влаштувала святкову вечерю зi свiчками, шампанським i його улюбленою фаршированою рибою, бо на це доленосне рiшення чекала довгих п'ять рокiв. I нарештi — здiйснилося. А все починалося так.
Вранцi чоловiк сказав:
— Щось у нас незатишно. Час оновити шпалери…
Спершу Людмила занiмiла, а потiм радiсно заторохтiла, акцентуючи розпорошену увагу коханого на облуплених пiдвiконнях, затертому паркетi, скособочених дверях…
Вона водила його добряче зруйнованою за роки життя сiмейною фортецею, мов досвiдчений екскурсовод, i з задоволенням вислуховувала здивованi вигуки «екскурсанта». Вiн був вражений тим, що бачив!
До батька приєднався син.
— Не хвилюйся, ма, — сказав Мишко. — Ми з татком швидко впораємось! Правда ж, тату?
— Авжеж! — пiдтвердив улещений батько i по-дiловому засукав рукави.
Людмила розчулено поглянула на своїх чоловiкiв. Навiть сльози пiдступили.
— Отож, завтра зранку починаємо. А ти можеш вiдпочивати, — сказав чоловiк. — Даємо тобi повну свободу дiй. Можеш переночувати у Свiтлани!
Вiд такої пропозицiї Людмила втратила дар мови, адже знала, що чоловiк терпiти не може Свєтку з першого ж дня їхнього шлюбу. А тут — на тобi!
Її душа спiвала.
— Ми впораємося за три днi, — пообiцяв чоловiк. — Шпалери поклеїти — раз плюнути! А Мишко займеться фарбуванням. Я вiзьму вiдгули, все зроблю i будеш жити, мов королева!
Отже, Людмила, королева, у пiднесеному настрої вiдправилася на роботу, попередньо домовившись зi Свiтланою про вечiрнi, давно забутi дiвчачi посиденьки.
Щойно вона переступила порiг офiсу, як пролунав дзвоник:
— А де у нас старi газети? — питав чоловiк.
Людмила докладно розповiла, що газети вона зберiгає на антресолях в лiвому кутку.
Через двадцять хвилин дзвiнок повторився:
— Газети знайшов. А де у нас тазик?
До обiдньої перерви вдалося знайти все необхiдне: валок, ганчiрки, вiдра.
Через годину Людмила зателефонувала сама, уявляючи, як її трудiвники розмивають стiни:
— Ну, як там справи?
— Нормально, — вiдповiв чоловiк. — Смажимо яєшню. А де у нас олiя i цибуля?
Ще за годину Людмила знову проконтролювала ситуацiю.
— Роблю розрахунки, — доповiв чоловiк. — Мишко побiг
за пивом.
На наступний дзвiнок Людмили вiдповiв сонний голос:
— Поїли — зморило. Покемаримо з пiвгодинки, щоб краще працювалось.
Наступнi вiдомостi з «мiсця подiй» не вирiзнялися розмаїттям: «Встали. Грiємо борщ», «Ця твоя шафа досить важка…», «Мишко побiг за пензлями, вже двi години чекаю», «А знаєш, сонечко, нашi старi шпалери ще нiчого…»
Останнiй дзвiнок пролунав, коли Людмила вже стояла на порозi офiсу у передчуттi зустрiчi зi старою подругою:
— Мишко нарештi прийшов. Спить уже. Ми цiлий день, мов вивiрки в колесi! Може, ти принесеш щось смачненьке? Такий божевiльний день…
…Коли Людмила повернулась додому, її «ремонтники» вже спали.
Вона обережно прочинила дверi зали. Там, якраз посерединi, стояли вiдра, валялись ганчiрки i пензлi… Шпалери де-не-де були обдертi i звисали зi стiн, мов язики. Нiби дражнились.
Людмила все розставила на свої мiсця, пiдклеїла шпалери клеєм ПВА i лягла спати…
ПРОЗРIННЯ
Жанна катастрофiчно запiзнювалася на роботу, все валилося з рук.
Кришка вiд каструлi з гуркотом упала на пiдлогу. Чоловiк здригнувся i поглянув в її бiк.
— Гарний у тебе купальник! — раптом, вiдриваючи погляд вiд газети, сказав вiн, з подивом оглядаючи дружину. — Ти так i на вулицю виходиш?
— I не тiльки на вулицю! Я, до речi, була в цiй сукнi, коли ми нещодавно ходили в гостi до Петренкiв. I вчора була в нiй…
Чоловiк наморщив чоло:
— Дивно… Не помiчав…
— А що, не личить? — з викликом запитала Жанна.
— Та нi… — пробурмотiв чоловiк. — Личить, тiльки надто коротка…
Вiн хотiв знову втупитись у газету, але несподiвано наштовхнувся на ще одне «вiдкриття»:
— Ти знову пiдстриглась?
— Нi. Я давно вiдпускаю волосся…
— Але ж я бачу — чуб став коротший, — не здавався чоловiк.
Жанна мовчки знизала плечима.
Чоловiк ткнувся у газету, але нове спостереження знову змусило вiдволiктись:
— Ти якась руда стала… Пофарбувалась?
— Любий, я завжди була рудою! — заспокоїла його Жанна.
— А-а… Ну, так… — сказав чоловiк, оглядаючи її з нiг до голови, i знову додав: — Дивно…
Це дiйсно було дивним: коханий дивився на неї!
Нарештi вiн дивився, вiдклавши газету, — прискiпливо й уважно.
— А цей браслет на тобi звiдки? — пiсля довгої паузи з пiдозрою запитав вiн.
— Це ж твiй подарунок на рiчницю весiлля! — обурилася Жанна.
— Невже?!
Його здивування було щирим.
Довелося Жаннi продемонструвати й iншi сiмейнi дрiбницi, покупки та подарунки, а також повести його в дитячу.
— Як вони виросли! — розчулено промовив чоловiк, оглядаючи дiтей, i цьомкнув Жанну в потилицю. — Ти помiтила?
— Звiсно, любий! — вiдгукнулася Жанна, — А ще я помiтила, що Iванко вже вирiс зi свого лiжка, а Марiчцi потрiбне нове пальто…
Подружжя тихо повернулося до кухнi, i там чоловiк зауважив, що на вiкнах «доволi веселенькi фiранки» (торiшня покупка), а в куток досить органiчно вписалася пральна машина — «її навiть непомiтно»…
Задоволений «вiдкриттями», вiн сiв за стiл, розгорнув газету.
Життя продовжувалося i було прекрасним!
КРАСИВИЙ ЧОЛОВIК
Ось вiн iде — i все!!!
Просто йде вулицею, розсiяно дивиться з-пiд лiвої брови кудись вдалину.
Погляд туманний, заглиблений у себе. Очi — з легкою поволокою.
Трохи небритий, трохи пахне дорогим коньяком, бiлоснiжна сорочка, зверху розстiбнута на три ґудзики, твидовий пiджак…
Хода — вiльна, розслаблена, «вiд стегна» i флер елегантної втоми в кожному поруху.
Ось вiн iде.
Мов лайнер. Мов бiлий теплохiд. I все! I ти розумiєш: Домогаров!
Ну в крайньому випадку Харатьян чи Хостiкоєв (звiсно, всi в юностi).
Нi, все-таки Домогаров! Словом, i ВСЕ!.. серце зупиняється, ноги нiмiють, колiна пiдгинаються самi по собi.