Семпере-молодший проковтнув слину й подивився на мене з подивом.
– Я не стану брехати вам, друже Семпере. Я дуже радий, що ви самі порушили цю тему, бо вже давно хотів обговорити це з вами, та не знав як.
– Обговорити що?
Я стишив голос і подивився йому прямо у вічі.
– Між нами кажучи, Ізабеллі подобається тут працювати, бо вона від вас у захваті, і боюся навіть, що вона таємно у вас закохана.
Семпере дивився на мене таким поглядом, ніби його ось-ось ударить правець.
– Але це кохання цілком чисте. Ви це відчуваєте? Духовне. Вона закохана у вас, як героїня Діккенса, щоб вам було більш зрозуміло. Але й без грайливості, без дитячих витівок. Ізабелла, хоч і юна, але вже цілком сформована як жінка. Та ви й самі, я певен, помітили…
– Лише тепер, коли ви про це сказали.
– І я говорю не тільки, якщо ви дозволите мені таку вільність, про її надзвичайно привабливі форми, а й про те поєднання доброти та внутрішньої краси, яке вона в собі носить і яке чекає лише слушної нагоди, щоб вийти назовні й зробити якогось везунчика найщасливішим чоловіком у світі.
Семпере не знав куди подітися.
– А крім того, у неї стільки прихованих талантів. Вона знає мови. Грає на фортепіано, наче янгол. Розуміється на числах ліпше за якого-небудь Ісаака Ньютона. А які страви вона готує! Подивіться на мене. Я погладшав на кілька кілограмів, відтоді як вона стала працювати на мене. Таких делікатесів ви не знайдете в жодному ресторані… І не кажіть мені, що ви нічого про це не знали.
– Вона нічого не казала про те, що вміє куховарити…
– Я говорю про кохання, а не куховарство.
– Але ж…
– Ви розумієте, що відбувається? Дівчина, хоч і має вигляд звірючки, яку годі приборкати, у глибині душі лагідна й сором’язлива до патологічних меж. У цьому винні черниці, які забивають дівчатам голову розповідями про пекло й доводять їх до розпачу своїми нудними уроками шиття. Нехай живе школа вільного навчання!
– Але я ладен заприсягтися, що вона дивиться на мене, майже як на ідіота, – запевнив мене Семпере.
– Та це ж і справді незаперечний доказ. Друже Семпере, коли жінка дивиться на вас, як на ідіота, то це означає, що в ній швидко зростає кількість статевих гормонів.
– Ви в цьому певні?
– Я в цьому певен більше, аніж у платоспроможності Банку Іспанії. Повірте, я трохи в цьому тямлю.
– Батько каже мені те саме. Що я маю робити?
– Це, знаєте, залежить від обставин. Вам подобається дівчина?
– Подобається? Не знаю. Як людина може знати, чи…
– А дуже просто. Подивіться на неї скоса – чи при цьому ви відчуєте бажання вкусити її?
– Укусити?
– Укусити її, скажімо, за гепу.
– Сеньйоре Мартін…
– Не соромтеся мене, адже ми обидва чоловіки, а відомо, що чоловіки – це втрачена ланка між піратом і свинею. Вона подобається вам чи ні?
– Звичайно, що Ізабелла – дівчина дуже мила.
– А ще?
– Розумна. Симпатична. Працьовита.
– Продовжуйте.
– І добра християнка, думаю. Я не так часто ходжу до церкви, але…
– Нехай це вас не турбує. Черниці не могли вселити Ізабеллі велику любов до церкви.
– Але бажання вкусити її в мене не виникало.
– Воно не виникало у вас доти, доки я не підкинув вам цю думку.
– Мушу вам сказати, що мені здається нешанобливим так говорити про неї чи нехай там про кого, і вам має бути соромно… – запротестував Семпере-син.
– Mea culpa[37], – сказав я, піднявши руки, як людина, котра здається. – Але це, власне, не має значення, бо кожен висловлює свій захват по-своєму. Я створіння легковажне й поверхове, тому висловлюю свої емоції брутально й грубо, а ви зі своєю aurea gravitas[38] є чоловіком світогляду глибокого й містичного. Суть у тому, що дівчина вас обожнює й що це почуття взаємне.
– Знаєте…
– Не знаю й не хочу знати. Справи стоять саме так, Семпере. А ви чоловік шанований і відповідальний. Якби йшлося про мене, то що з мене візьмеш, але ви той чоловік, який не стане гратися зі шляхетними почуттями жінки, що перебуває в розквіті віку. Я помиляюся?
– Думаю, що ні.
– Отже, час.
– Про що ви?
– Хіба вам не зрозуміло?
– Ні.
– Час упадати.
– Пробачте, не зрозумів.
– Час почати залицятися або, як то кажуть, женихатися. Розумієте, Семпере, з якоїсь дивної причини сотні років життя в умовах так званої цивілізації привели нас до такого стану речей, коли чоловік не може собі дозволити затиснути жінку десь у кутку або запропонувати їй шлюб просто так. Спочатку він повинен протягом певного часу упадати за нею.
– Запропонувати їй шлюб? Та ви збожеволіли!