– Якщо хочеш, я сьогодні піду, – сказала вона нарешті. – Не турбуйся. Педро залишив мені гроші й…
– Я не хочу, щоб ти кудись пішла. Хочу, щоб ти більше ніколи нікуди не йшла. Ти мене чуєш?
– З мене не дуже добра компанія, Давиде.
– Ми будемо вдвох.
– Ти сказав правду? Що ми поїдемо кудись далеко?
Я кивнув головою.
– Мій батько мав звичай казати, що життя другої нагоди не дає.
– Воно дає її лише тим, кому ніколи не давало першої. Ця друга нагода, власне, це нагода другого ґатунку, якою хтось не зміг скористатися, але краще така нагода, аніж ніякої.
Вона кволо всміхнулася.
– Ходімо прогуляймося, – сказала вона несподівано.
– А куди ти хочеш піти?
– Хочу попрощатися з Барселоною.
Опівдні сонце пробилося крізь щільну завісу хмар, яку залишила по собі буря. Блискучі від дощу вулиці перетворилися на дзеркала, по яких ішли перехожі й де відображався бурштин неба. Я пам’ятаю, як ми дійшли до початку Рамбли, де в тумані височіла статуя Колумба. Ішли мовчки, дивлячись на фасади будинків та на людей так, ніби це були лише віддзеркалення, так, ніби місто було вже покинуте й забуте. Барселона ніколи не здавалася мені такою гарною й такою сумною, як у той день. Коли почало сутеніти, ми наблизилися до книгарні «Семпере та син» і сховалися в під’їзді одного з будинків, де нас ніхто не міг бачити. Вітрина старої книгарні відкидала пучок світла на вологу та блискучу кам’яну бруківку. Усередині можна було побачити Ізабеллу, яка стояла на драбині, переставляючи книжки на найвищій полиці, тоді як син Семпере, схоже, переглядав бухгалтерську книгу за прилавком і скоса позирав на її литки. Сидячи в кутку, старий і стомлений, Семпере-батько спостерігав за обома із сумною усмішкою.
– Ось те місце, де я знаходив усе добре, що було в моєму житті, – сказав я, не думаючи. – Я не хочу прощатися з ним.
Коли ми повернулися в будинок із вежею, уже споночіло. Ми увійшли, і нас зустріло жарке тепло від вогню, який ми розпалили перед тим, як пішли. Крістіна випередила мене в коридорі й, не сказавши ні слова, стала роздягатися, залишаючи за собою слід з одягу. Коли я підійшов, вона вже лежала в ліжку й чекала. Я ліг поруч із нею й дозволив, щоб вона керувала моїми руками. Голублячи її, я бачив, як напружуються м’язи під її шкірою. У її очах не було ніжності, а лише палка жага й невтримне жадання. Я занурився в її тіло з якоюсь шаленою люттю, відчуваючи, як її нігті вгороджуються мені під шкіру. Я чув, як вона стогне від болю й від життя так, ніби їй бракувало повітря. Зрештою ми випросталися, виснажені й укриті потом, одне поруч одного. Крістіна обперла голову мені на плече й стала шукати мій погляд.
– Твоя подруга сказала мені, що ти потрапив у халепу.
– Ізабелла?
– Вона дуже стурбована через тебе.
– Ізабелла схильна уявляти себе моєю матір’ю.
– Не думаю, що саме такі її наміри.
Я уникнув її погляду.
– Вона розповіла мені, що ти працюєш над новою книжкою, яку тобі доручив написати чужоземний видавець. Вона називає його хазяїном. Каже, він заплатив тобі дуже великі гроші, але ти почуваєшся винним через те, що їх прийняв. Каже, ти боїшся того чоловіка, хазяїна, і в цьому ділі не все чисто.
Я роздратовано зітхнув.
– Чи є щось таке, чого Ізабелла тобі не розповіла?
– Усе інше залишилося між нами, – відповіла вона, підморгуючи мені. – А що, вона брехала?
– Не брехала, але повідомляла інформацію спекулятивного характеру.
– І про що та книжка?
– Казка для дітей.
– Ізабелла каже, ти і їй так відповів.
– Якщо Ізабелла дала тобі відповіді на всі запитання, то чого запитуєш? – Крістіна подивилася на мене суворим поглядом. – Задля твого спокою й спокою Ізабелли я покинув писати ту книжку. C’est fini[40], – запевнив її я.
– Коли?
– Сьогодні вранці, поки ти спала.
Крістіна скептично насупила брови.
– А той чоловік, хазяїн, знає про це?
– Я з ним не розмовляв. Але, думаю, він здогадується. А якщо ні, то незабаром здогадається.
– Отже, тобі доведеться повернути йому гроші?
– Не думаю, що гроші для нього щось означають.
Крістіна надовго замовкла.
– Я можу прочитати її? – запитала вона нарешті.
– Ні.
– Чому ні?
– То чернетка, і вона не має ані ніг, ані голови. То купа ідей і нотаток, окремих фрагментів. Там немає чого читати. Ти геть знудилася б.
– Мені все одно хотілося б прочитати її.
– Навіщо?
– Бо це написав ти. Педро завжди каже, що єдиний спосіб справді пізнати письменника – це ознайомитися з тим чорнильним слідом, який він залишає за собою; каже, та людина, якою він здається, то персонаж порожній, і його істина завжди схована в його творчості.