Вона подарувала мені усмішку, набагато холоднішу від точки замерзання, і зробила недбалий жест, який просвистів у повітрі, наче батіг.
– Це пусте, – сказала вона.
Я кинув головою, відкладаючи цю розмову на потім.
– Білетні каси на Французькому вокзалі скоро відчиняються, – сказав я. – Я думаю, мені варто піти туди зранку й купити квитки десь на середину дня. Потім я піду до банку й візьму гроші.
Крістіна обмежилася кивком голови.
– Дуже добре.
– Може, тим часом ти приготуєш сумку з одягом? А я повернуся години за дві.
Крістіна кволо всміхнулася.
– Я чекатиму тебе тут.
Я підійшов до неї і взяв її обличчя в долоні.
– Завтра ввечері ми вже будемо в Парижі, – сказав я їй, поцілував її в чоло й пішов.
У вестибюлі Французького вокзалу біля самих моїх ніг було дзеркало, у якому відображалися великі дзиґарі, підвішені до стелі. Стрілки показували тридцять п’ять хвилин на восьму ранку, але каси були зачинені. Прибиральник, озброєний мітлою й духом великого любителя чистоти, підмітав підлогу, насвистуючи якийсь куплет, і настільки, наскільки дозволяла його кульгавість, крутив стегнами з певною елегантністю. Не маючи більше чого робити, я став спостерігати за ним. То був маленький чоловічок, якого світ, здавалося, так роздушив, що відібрав у нього все, крім усмішки та втіхи бути спроможним підмітати цю ділянку підлоги з такою ретельністю, ніби йшлося про Сікстинську капелу. Поблизу нікого не було, і зрештою він помітив, що я за ним спостерігаю. Коли п’ятий поперечний перехід привів його до мого пункту спостереження, який я обладнав на одній із дерев’яних лав, що стояли по краях вестибюля, прибиральник зупинився й, обпершись на ручку мітли обома руками, подивився на мене ясним поглядом.
– Вони ніколи не відчиняють о тій годині, яку оголошують, – пояснив він, показуючи на віконечка кас.
– То для кого ж вони вивішують ту табличку, яка повідомляє, що вони відчиняються о сьомій?
Чоловічок стенув плечима й зітхнув із філософською незворушністю.
– Вони також пишуть розклади поїздів, а за п’ятнадцять років, що я тут працюю, я не бачив жодного, який би прийшов або відійшов у призначений час, – сказав він.
Прибиральник зі своєю мітлою рушив далі вглиб зали, і через п’ятнадцять хвилин я почув, як відчинилося віконце каси. Я підійшов і всміхнувся службовцеві.
– А я думав, ви відчиняєтеся о сьомій, – сказав.
– Так і справді вказано на табличці. Чого бажаєте?
– Два квитки першого класу до Парижа, на поїзд, що відходить десь опівдні.
– На сьогодні?
– Якщо це не завдасть вам надто великого клопоту.
Оформлення квитків забрало в нього майже п’ятнадцять хвилин. Закінчивши свою велику роботу, він недбало кинув їх на прилавок.
– На першу годину. Платформа четверта. Не запізнюйтеся.
Я заплатив, а що відійшов від віконечка не відразу, то був обдарований неприязним і доскіпливим поглядом.
– Вам чогось іще?
Я всміхнувся йому й похитав головою, і він скористався з цієї нагоди, щоб зачинити віконечко перед самісіньким моїм носом. Я обернувся й перетнув вестибюль, бездоганно чистий і блискучий завдяки зусиллям прибиральника, який привітав мене здалеку й побажав мені bon voyage[41].
Центральна контора Іспанського колоніального банку на вулиці Фонтанелла навіювала думку про храм. Великий портик відкривав прохід до нефа зі статуями обабіч, у глибині якого був ряд віконець, розташованих, наче вівтар. По обидва боки на зразок каплиць і сповідалень стояли дубові столи та розкішні крісла, і все це обслуговувалося невеличким військом фінансових інспекторів та службовців, елегантно вдягнених і озброєних щирими усмішками. Я взяв чотири тисячі франків готівкою й одержав інструкції про те, як я зможу брати гроші у філії, яку банк мав на розі вулиці Рен із бульваром Распай у Парижі, неподалік від готелю, про який мені казала Крістіна. З цим невеличким статком у кишені я попрощався, пустивши повз вуха слова уповноваженого, який остерігав мене, що вельми необачно ходити вулицями із такою кількістю металевих грошей.
Сонце підіймалося все вище в синьому небі кольору добрих надій, а свіжий вітерець доносив запах моря. Я йшов легкою ходою, ніби скинув із пліч важезний тягар, і вже почав плекати надію, що місто вирішило відпустити мене, не затаївши на мене злість… На бульварі Борна я затримався, щоб купити квіти для Крістіни – білі троянди, перев’язані червоною стрічкою. Я піднявся сходами будинку з вежею, перестрибуючи через дві приступки, із закарбованою на устах усмішкою та певністю, що сьогодні починаю перший день того життя, яке вважав утраченим для себе навіки. Я наготувався відчинити двері, та, коли застромив ключ у замкову шпарину, вони подалися. Двері були не замкнені.