Выбрать главу

– Можеш заночувати в моєму домі, якщо хочеш, або пошукаємо для тебе місце в готелі.

– Не хочу залишатися сама-одна.

– Тоді ходімо до мене. Якщо мені чогось і не бракує, то це кімнат.

Я побачив носія, який вийшов подивитися на грозу з величезною парасолею в руках. Підійшов до нього й запропонував купити в нього парасолю за ціну, разів у п’ять більшу, аніж вона була того варта. Він віддав мені парасолю, обдарувавши мене осяйною усмішкою.

Під захистом тієї парасолі ми наважилися вирушити пішки до будинку з вежею, куди через шалені пориви вітру та великі калюжі дійшли хвилин на десять пізніше, вимоклі до рубця. Буря пошкодила електричну мережу, і вулиці занурилися в мокру темряву, у якій лише де-не-де блимали вогники гасових ламп або свічок, пробиваючись крізь шибки вікон та засклені двері, що виходили на балкон. Я не мав найменшого сумніву, що неймовірна система електричного освітлення, якою був обладнаний мій будинок, вийшла з ладу однією з перших. Нам довелося підійматися сходами навпомацки, а коли я відчинив парадні двері на поверх, то в спалахах блискавок інтер’єр моєї оселі здався ще більш замогильним і похмурим.

– Якщо ти змінила думку й волієш провести ніч у готелі…

– Ні, ні, усе гаразд. Не турбуйся.

Я залишив валізку Крістіни в передпокої й пішов у кухню, щоб знайти ящик із великими та малими свічками, який зберігав там у шафі. Я почав запалювати свічки одну за одною, ставлячи їх у миски, склянки та келихи. Крістіна спостерігала за мною, стоячи у дверях.

– Зачекай лише хвилинку, – сказав я. – У мене великий досвід.

Я почав розносити свічки по кімнатах, примостив їх також у коридорі та в усіх кутках, аж поки весь дім не поринув у таку собі золотаву півсутінь.

– Як у соборі, – сказала Крістіна.

Я провів її до однієї зі спалень, якою ніколи не користувався, але тримав її в чистоті та охайності після одного випадку, коли Відаль, надто п’яний, щоб повернутися додому, залишився в мене на ніч.

– Зараз я принесу тобі чисті рушники. Якщо не маєш у що переодягтися, то я можу запропонувати тобі щось із великого й моторошного одягу в стилі Belle Èpoque[17], який колишні власники позалишали тут у шафах.

На мої незграбні спроби пожартувати вона відповіла лише ледь помітною усмішкою й ствердним кивком голови. Я залишив її сидіти на ліжку, а сам тим часом побіг по рушники. Коли я повернувся, вона сиділа на тому самому місці, нерухома. Я поклав рушники біля неї на ліжко й поставив ближче до неї кілька свічок, які спочатку примостив біля входу, щоб їй було трохи видніше.

– Дякую, – прошепотіла вона.

– Поки ти перевдягатимешся, я приготую тобі гарячий бульйон.

– Я не хочу їсти.

– Тобі піде на користь, якщо ти примусиш себе трохи поїсти. У разі ще якоїсь потреби поклич мене.

Я залишив її саму й пішов до своєї кімнати, щоб скинути намоклі черевики. Поставив грітися воду й сів у галереї, чекаючи. Злива не припинялася, великі краплі лунко лопотіли, розбиваючись об шибки, утворюючи струмочки, що дзюркотіли в ринвах вежі та тераси й створювали такі звуки, ніби хтось ходив по даху. За вікнами квартал Рібера був занурений майже в непроглядну темряву.

Незабаром я почув, як двері кімнати, у якій перебувала Крістіна, відчинилися, і вона, загорнута в білий халат і з вовняною шаллю, яка їй не личила, на плечах, підійшла до мене.

– Я знайшла це в одній із твоїх шаф, – сказала вона. – Сподіваюся, ти нічого не маєш проти.

– Можеш залишити цей халат собі, якщо хочеш.

Вона сіла в крісло й обвела поглядом залу, зупинивши його на стосі паперу, який лежав на столі. Крістіна подивилася на мене, і я кивнув головою.

– Я закінчив його кілька днів тому.

– І свій також?

Я, звичайно, вважав обидва рукописи своїми, але обмежився тим, що знову кивнув головою.

– Можна? – запитала вона, узявши одну сторінку й наблизивши її до свічки.

– Звичайно.

Я дивився, як вона мовчки читає з легкою усмішкою на вустах.

– Педро ніколи не повірить, що це він написав, – сказала вона.

– Довірся мені, – відповів я.

Крістіна поклала сторінку назад у стос і подивилася на мене довгим поглядом.

– Я сумувала за тобою, – сказала вона. – Я намагалася відкинути ці думки, але мені тебе бракувало.

– Мені тебе теж.

– Були дні, коли, перед тим як піти до санаторію, я йшла на станцію, сідала на пероні й чекала поїзда з Барселони, сподіваючись, що ти до мене приїдеш.

Я проковтнув слину.

– Я думав, ти не хочеш бачити мене, – сказав я.

– Я теж так думала. Мій батько часто запитував про тебе, знаєш? Він просив мене, щоб я піклувалася про тебе.

вернуться

17

Так після Першої світової війни ностальгічно називали у Франції період 1870–1914 рр.